Альянс із розрахунку-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » Альянс із розрахунку-2

Альянс із розрахунку-2

Ігор Сюндюков

Закінчення. Початок

На загал, події розвивалися таким чином. Треба пригадати, що вже влітку 1919 року Петлюра надіслав до польського лідера листа (разом із відповідною делегацією, яка тоді ж попрямувала до Варшави), де, зокрема, були такі рядки: «У своїй боротьбі з ворогом людської культури і своєї національної державності ми маємо право на співчуття та допомогу від своїх найближчих сусідів, тим більше, що відбиваючи рідну землю від насильників-окупантів, нав’язуючих Україні чужі їй форми комуністичного ладу, ми не станемо на шлях білого терору, а йдемо під гаслом широкого демократичного і державного будівництва, найкращим представником якого в Польщі вважаємо ми Вас, пане Начальнику Держави Польської». До цього головний отаман УНР додав, що щиро сподівається, що «...відносини обох народів — польського та українського — за доброю волею обох сторін набудуть приязні, так потрібної для добробуту і міцного міжнародного становища обох народних республік».

Як «Начальник Держави Польської» поставився до такого листа? Так, як тільки й міг поставитися сильний, прагматичний і досвідчений політик до вигідної пропозиції від слабшого партнера, того, який стрімко втрачав свою потугу, — але все ще необхідного для Польської держави. Навряд чи Пілсудського аж настільки розчулили слова Петлюри про «співчуття», але Маршал дуже чітко розумів одне: якщо Українська Народна Республіка впаде, то Польща виявиться сам на сам із небезпечним ворогом, Москвою, — чи то більшовицькою, чи то «біло-денікінською» (між іншим, Денікін, хоч і народився в Польщі й провів там перші роки життя, проте Польщу й поляків ненавидів, і Пілсудський про це добре знав!).

ТРАВЕНЬ 1920 Р. ЙМОВІРНО, ВІННИЦЯ. СИМОН ПЕТЛЮРА І ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ (У ВІКНІ СПЕЦІАЛЬНОГО ПОЇЗДА) ГОТУЮТЬСЯ ПРИЙМАТИ ПАРАД ОБ’ЄДНАНИХ ПОЛЬСЬКО-УКРАЇНСЬКИХ ВІЙСЬК

Може, саме через це восени 1919-го, коли Денікін наближався до Москви й взяв уже Орел, Пілсудський, як вважає чимала частина істориків, зокрема і польських, розпочав таємні переговори з більшовиками, аби за допомогою різних засобів, в тому числі військових, дипломатичних й розвідувальних, хай навіть непрямим шляхом посприяти успіху більшовиків й поразці «білих». І це поляками було зроблено (Денікіна відкинули від Москви). Тут далося взнаки прагматичне бачення Пілсудським секретів політики: коли два недруга конфліктують, що саме по собі є добрим, то допомагати треба тому з них, хто в цей конкретний момент є слабшим і, отже, не таким небезпечним!

У колі найближчих помічників Пілсудський не раз висловлював упевненість, що «нікуди українці не дінуться — вони просто мусять обрати Польщу союзником» (до речі, ще частіше, ніж «українці», Пілсудський до 1920 року вживав слово «русини»). Що ж стосується Петлюри, то у листі до Лівицького, одного з провідних дипломатів УНР, він роз’яснював свою позицію так: «У цей час полагодження наших стосунків з Польщею могло б нас врятувати — дати нам базу деяку, зносини зі світом і перспективи. Дуже жалко, що ми цих перспектив не почали раніше; може б, мали більш сприяючі для нас обставини для договору з Польщею».

А тепер обставини справді жодною мірою не були для УНР сприятливими. І каменем спотикання для укладення планованого союзу була проблема майбутніх кордонів між УНР та Польщею. 26 вересня 1919 року на спільному засіданні Директорії та уряду УНР був ухвалений так званий нульовий варіант, відповідно до якого усі раніше досягнуті домовленості з владою Пілсудського анулювалися — аж до отримання гарантій польського уряду про підтримку УНР в боротьбі з Денікіним. У свою чергу Пілсудський, як ми вже згадували, якраз тоді дав вказівку своїм військам на радянсько-польському фронті тимчасово утримуватися від наступальних дій, аби «червоні» могли зосередитися на Денікіні.

Трохи раніше секретний представник Пілсудського — майор Ян Мазуркевич («Заглоба»), таємно перетнувши лінію фронту як нібито український військовополонений, нелегально прибув до ставки Петлюри. І повідомив головному отаману позицію польського керівника: Маршал, безумовно, є прихильником незалежної України і рівноправного союзу УНР та Польщі, але при цьому Східна Галичина, Західна Волинь, Холмщина, Полісся і Підляшшя включаються до території Польщі. Це є обов’язковою умовою такого союзу. Ось так уже почали окреслюватися контури Варшавського договору 21 квітня 1920 року...

Що мав робити Петлюра? Становище УНР було загрозливим. Втім, і Пілсудський добре розумів обсяги величезних проблем, що постали перед Польщею (проте: зберігалася державна територія, й то чимала, і боєздатна армія!). Помічник Маршала генерал Листовський занотував такі його міркування (3 листопада 1919 року): «Час ще не надійшов... нічого не відомо, що нас чекає з Росією, з Україною, з обома цими державами... Волинський фронт припинить своє існування... мусимо стояти на лінії угоди з українцями, далі ані кроку... Наближається зима... Тільки весна покаже, що робити далі... Економічне становище Польщі катастрофічне. Ми сільська країна, але хлібом не тільки не забезпечуємо себе, а ще й потребуємо... отож, ми повинні зосередитися на торгівлі, імпорті з руських земель... Україна — це економічна і матеріальна праця». Характерні для способу мислення Пілсудського роздуми !

4 грудня 1919 року Начальник Польської Держави направив до Шепетівки, де була розташована тоді ставка Петлюри, свого ад’ютанта — ротмістра Потоцького, який офіційно оголосив керівникові УНР таке повідомлення: «Ясновельможний пане Отамане! Головний вождь польських військ дав мені завдання забезпечити подорож Ясновельможного Пана Отамана до Варшави у супроводі шефа генерального штабу і двох ад’ютантів». 7 грудня  Петлюра прибув до польської столиці — і одразу в Бельведерському палаці розпочалися тривалі, виснажливі, щонайменше важкі для Петлюри (а, за великим рахунком, принизливі, бо він внутрішньо розумів нерівність сторін) переговори.

В ніч з 20 на 21 квітня 1920 року, як підсумок більш ніж чотиримісячних перемовин (увесь цей час Петлюра перебував у Варшаві), у Бельведері було підписано договір між урядами УНР та Польської Республіки (Варшавський договір). До речі, цей документ викликав шалений спротив в УНР та Польщі й ніколи не був офіційно ратифікований.

Хай би які пафосні, високі, патріотичні почуття викликав Варшавський договір серед частини істориків і «звичайних українців» (говорять про спільну боротьбу проти більшовиків, про щирий союз двох народів, скріплений кров’ю, про подвиг бійців Марка Безручка, які внесли суттєвий вклад у «диво на Вислі» й допомогли цим урятувати Польщу й цілу Європу від «червоних» — і все це правда) — проте слід чесно, по-дорослому визнати: умови договору диктували поляки. Це гірка правда. Це — наслідок численних прорахунків, ілюзій, ідеалістичних сподівань, радикальних «гріхів» (як от повстання проти Скоропадського в листопаді 1918-го) керівництва УНР, Петлюри особисто.

Що було далі — більш-менш відомо. Потужний, спочатку блискуче успішний наступ об’єднаних польсько-українських військ на Київ у квітні — травні 1920 року (не всі знають, що саме тоді, 17 травня, Маршал Пілсудський, виступаючи у Вінниці, виголосив запальну промову й завершив її словами «Слава Україні!»); контрнаступ «червоних», які 12 червня знову взяли  Київ, а за два місяці були на підступах до Варшави, марячи вже «світовою революцією» — «на Берлін!»; неймовірне «диво на Вислі», знову наступ Пілсудського; у жовтні 1920-го — взаємне виснаження поляків і більшовиків та втома обох сторін — перемир’я щодо лінії розмежування по річці Збруч, нарешті, Ризький мир, укладений у березні 1921 року, який цю лінію зробив державним кордоном.

Що, власне, зробив Маршал? Він, якщо називати речі своїми іменами, зрадив своїх союзників-українців, погодившись на розділ України між більшовиками й Польщею (чи це не осучаснений варіант Андрусівського миру 1667 року , коли Україну поділили по Дніпру Московія та Річ Посполита?). А, втім, Пілсудський знову розмірковував украй цинічно: є можливість шляхом укладання договору з Москвою закріпити за Польщею обширні, передовсім західноукраїнські землі (звісно, сам Маршал їх такими не вважав), то чому цією можливістю не скористатися? І чи варто зважати на протести українців?

А красиві слова — на «доважок» до прагматичних дій — Пілсудський обирати завжди вмів. 18 жовтня 1920 року, за шість днів після «перемир’я» з більшовиками, Начальник Держави Польської звернувся з прощальною відозвою до воїнів УНР (інтернованих після цього на польську територію, де на них чекали дуже нелегкі випробування — фізичні, психологічні та фінансові): «Від імені польської армії я вітаю армію Української Народної Республіки у хвилю, коли вона відродилася та зміцніла і прагне того, від чого, може бути, залежить майбутнє Європи. Сьогодні, після двох років тяжкої боротьби з варварським загарбником, я прощаюся з мужніми бійцями Української Народної Республіки. Хочу підкреслити, що в найтяжчі хвилини, під час нерівних битв вони високо несли свій прапор, на котрому гасло «За нашу і вашу свободу» стало символом віри кожного солдата»...

Є слова. А є справи. Таким є життя. Такою є і політика.

Теги:
2019-03-01 23:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар