Сімейний альбом України - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України
   

Сімейний альбом України

Останні статті розділу
Автор: Кость ГАРБАРЧУК, Волинська область  0
Я народилася в Чернігівській області в с. Синявка Березненського р-ну в сім’ї заможних козаків. Наше село мало багато сімей козачого роду, які теж були багаті. За батьківською лінією ми — козаки, за материнською — селяни. Сім’я в дідуся була велика і працелюбна (шість дочок і два сини — батько мій та його брат Дмитро, його вбили матроси, які проїздили на двох тачанках із кулеметами через наше село 1920 року, вбили лише за те, що був добре одягнений — один із матросів поглянув на нього і сказав: «от контра» і вистрілив із нагана. А братові батька було лише 16 років).
1932 року нашу сім’ю розкуркулили — забрали все до останньої нитки. Здається, в жовтні 1932 року до нас нагрянули сім чоловік і два міліціонера з чотирма возами і заявили, що за наказом зверху вони зобов’язані все у нас забрати, а нас виселити з будинку й відправити на висилку як контрелемент — і старих, і малих.
Автор: Тамара ОРЛОВА, Одеса  0
Приходиш до респондентки і просиш розказати про своє життя. З тим проханням відразу відкриваєш своє серце. А вона своє — відчуває, що її доля тебе справді цікавить. І ми творимо той світ, який жінка прожила, і тільки після 80-ти його оприлюднює. «В ОУН я вступила ще зі шкільної лавки 1939—1940 рр., згодом вчителювала в селі Соколівка Косівського району, — згадує пані Олександра СЛОБОДЯН-КОВАЛЮК із села Завалля Снятівського району Івано-Франківської області. — Там же В. Андрусяк Грегіт-Різун пов’язав мене із місцевим та повітовим проводом ОУН. Спочатку була зв’язковою, а потім повітовою провідницею жіночої сітки, надрайонною Українського Червоного Хреста. Арештована 23 квітня 1945 року в селі Шешори спеціальними військами МВС... Ще на подвір’ї тюрми в Косові спеціально порізала собі вени, але вмерти не дали. Сиділа в тюрмах Косова, Коломиї, вкінці в Станіславі. Засуджена за статею 54-1 «а», 54-11 військовим трибуналом 23 січня 1946 року на 15 років каторги і п’ять років поразки в громадських правах. Покарання відбувала в Сибіру, в основному на Колимі. Працювала на збагачувальних фабриках, в шахтах, на промисловці металу, на лісоповалі... За одне я вдячна Богу — що нікого не видала. Це материні молитви, мої і подруг по камері мені в цьому допомогли».
Автор: Надія ТИСЯЧНА, День  1
Ярослав Стельмах — син Михайла Стельмаха, відомого романіста, автора творів «Хліб і сіль», «Кров людська — не водиця», «Щедрий вечір». Сам Ярослав вважався кращим сучасним українським драматургом останніх десятиліть. Його п’єси «Драма в учительській», «Привіт, синичко», «Кохання у стилі бароко» і багато інших виявились найбільш запитаними в репертуарі українських театрів. Ярослав Стельмах — автор восьми кіносценаріїв. Він перекладав драматургію Е.Олбі, Н.Саймона, Дж. Вассермана.
Дати минають, а інтерес до його книг, до вистав за його п’єсами — незгасний. Ярослав Стельмах закарбувався в нашій пам’яті як відвертий, «колючий» і доброзичливий, іронічний і надзвичайно талановитий друг, вчитель і співучасник нашого кепкування з недоладності й відвертого паскудства, якими почасти сповнена навколишня дійсність.
Автор: Василь НЕВОЛОВ, письменник  0
Автор: Микола ЧАБАН, Дніпропетровськ  0
Мені було 9 років, коли весною 1933 року розпочався Голодомор. Жили ми (я, мама і сестричка чотирьох років) в селі Нова Прага по вул. Леніна, 60; це за 18 км від м. Олександрія, що на Кіровоградщині. Поряд жили сусіди — Аврам Сташевський з дружиною і двома дітьми Надією та Любою — нашими однолітками, з якими ми з сестричкою цілими днями влітку купались на річці Бешка, а взимку грались на печі, то в них, то в нас. Та ось настав голод, і спілкування припинилось. Пам’ятаю — одного дня, весною 1933 р., я був один вдома, забув закрити сінешні двері на засув, про що мене не раз попереджала мама, в хату заходить Надя Сташевська. Стала на порозі, така худенька, ноги пухлі, обличчя набрякле, дивиться на мене голодними очима й мовчить. У хаті з їстівного був тільки один маторженик (суміш сухого берестяного листя з картопляним лушпинням — це на цілий день мама залишила мені їсти). Я не витримав того довгого погляду, дістав маторженик, підійшов до Наді, хотів розломити навпіл, та Надя вихопила його — і в рот, жує швиденько так, закрила рот рукою і з острахом дивиться на мене, адже я розсердився, хотів переділити. А потім мені стало її шкода. І я кажу: «Нічого, нічого, їж, не бійся»
Автор: Федір БЕРЕЖНИЙ, 1924 року народження, пенсіонер Кіровоградська область  0
Нещодавно вийшла у світ книжка рідкісного в Україні жанру — «Биографические страницы из семейной летописи одного рода». Це результат скрупульозного дослідження її автора Бориса Михайловича Філіпченка, який декілька років свого життя присвятив вивченню зв’язків, взаємовідносин, місць проживання, занять та характерів членів роду Філіпченків протягом кількох поколінь. Книжка не тільки пізнавальна — у ній є чарівність, яка, мабуть, властива всьому клану Філіпченків. Книжку прикрашають численні світлини, у тому числі — старовинні, з яких на нас дивляться красиві інтелігентні обличчя.
Нам особливо приємно рекомендувати читачам цю дійсно цікаву книжку — протягом багатьох років Борис Михайлович є не просто читачем газети «День», а також її другом та однодумцем.
Як відомо, радянська влада не підтримувала подібного роду досліджень — хто знає, який «антирадянський» нащадок автора може виявитися у XVIII сторіччі або навіть у часи хозарів!
Автор: Клара ГУДЗИК, «День»  0
В iнший світ, де немає ні журби, ні печалі, моя мама, Любов Пилипівна Некротюк- Стаднікова, відійшла на світанку страсної середи у квітні минулого року. Десь за тиждень до смерті їй приснився сон, наче бачить вона урочисту процесію, йде багато людей, і хтось з натовпу каже (не до неї, але вона чує): «Христос Воскресе! Христос Воскресе!»
— Значить, дитинко, до Великодня дотягну!
На свято світлого Христового Воскресіння вона сподівалася так, наче б мала сама воскреснути з хвороби. Але того року і Великдень, і сама весна до нас не поспішали. Тридцятиградусні морози трималися до другої декади березня: на Волині бувають такі роки, коли у січні—лютому — справжня весна, а зима повертається з першим весняним місяцем. Потепліло якраз тоді, як маму винесли з дому на сонечко, але вже у труні. Весна забуяла відразу, та я ще встигла посадити перші квіти на їхніх з батьком могилах.
Автор: Наталія МАЛІМОН  0
Хоча Манино всього за 24 кілометри від районного центру Калач, проте автобус сюди ходить одним рейсом у день... двічі на тиждень. До перебудови ж було по чотири рейси щодня... То ж манинці (як і мешканці інших навколишніх сіл) виходять зі становища дуже просто: наймають машину. У тьоті Клави одним з постійних «таксистів» є сусід Павлик Димитренко, послуги якого обходяться у круглу суму: у Воронеж (майже 300 кілометрів) можна заїхати автобусом і за менші гроші. Та подібний бізнес для манинських моторизованих чоловіків — часто єдина можливість щось заробити.
А тітка будь-що хотіла зустріти мене ще у Калачі. Поїздом же із Києва ми цілу добу добиралися на найближчу до Калача залізничну станцію Талова, де о сьомій ранку з трояндами зустрічали троюрідна сестра Шура з чоловіком Юрієм, а вже від їхнього будинку в Калачі пересіли на Павликів «жигуль». Якщо тітка — рідня по лінії батька мого батька, то Шура — по лінії батькової мами.
Автор: Наталія МАЛІМОН, «День»  0
Автор: Марина ГОЛІНА, Харків  0
   
  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар