Актуальні проблеми Української національної революції 1648 — 1676 років - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Актуальні проблеми Української національної революції 1648 — 1676 років

Актуальні проблеми Української національної революції 1648 — 1676 років

Валерій СТЕПАНКОВ, доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського університету

«Вчений, який не дарує знання людям, подібний до світильника, горщиком прикритого: що нам від такого?» Хоч ці слова вимовив сам Сократ, звертаючись до своїх учнів понад 2000 років тому, але вони найбезпосередніше стосуються нас. Суспільний (і особливо духовний!) прогрес можливий лише в тому разі, коли люди, наділені секретами високої мудрості, виступають у благородній ролі просвітників, пробуджують думки. Бо ХХI століття — не тільки століття інформації, але й століття гуманітарної совісті; в іншому випадку майбутнє несе й Україні, й людству загалом страшні загрози. Редакція «Дня» стала ініціатором проведення публічної лекції доктора історичних наук, професора Кам’янця-Подільського університету Валерія Степановича СТЕПАНКОВА (міжнародний авторитет цього вченого не потребує рекомендацій, як і авторитет історичної школи першого українського університету) в найстарішому вищому навчальному закладі України та одному із найстаріших у Східній Європі — Острозькій Академії. У ХIХ — на початку ХХ століття публічні лекції відомих вчених у широких аудиторіях були звичайним явищем. Так, історики Михайло Драгоманов, Микола Костомаров, Сергій Соловйов, Василь Ключевський, юрист Анатолій Коні блискуче володіли ключем до аудиторії. Сподіваємося, що лекція в Острозі — лише початок, і цей найнеобхідніший почин буде продовжено. Таким чином буде продемонстровано й насущну необхідність публічних лекцій як форми освіти суспільства . У сьогоднішньому номері «Дня» ми публікуємо першу частину лекції професора В. С. Степанкова. Відкриваючи її, Валерій Степанович сказав:

Я не збираюсь відкривати істини, а просто поділюся з вами своїм баченням Національної революції. Прекрасно усвідомлюю, що не можу претендувати на якусь доконечну істину. То мої роздуми — в чомусь можна з ними погодитись, в чомусь вони є суперечливими, контраверсійними. Навіть не сумніваюсь, що деякі позиції лекції можуть бути хибними. Якщо в історії (як і в будь- якій області науки) будуть панувати абсолютні істини, то вона в кращому випадку перетвориться на кладовище ідей, у гіршому — на мавзолей. Це мої особисті роздуми — зі своїми плюсами і мінусами.— Я буду виступати на знак і пошану події, яку ми забули. Цього року виповнюється 355 років з початку Національної революції. На жаль, так сталося, що в нашій державі щодо Переяславської Ради вийшов Указ Президента, а річниця найключовішої битви українців у період Середньовіччя та Нового Часу за свою незалежність пройшла поза уваги. Тож я присвячую свій виступ пам’яті сотень тисяч українців, які загинули, захищаючи свободу і незалежність рідної землі.

I. НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ ХVII СТОЛІТТЯ: УРОКИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

На жаль, в Україні ні соціологи, ні політологи не зробили спроби проаналізувати минулі уроки державотворення, і в якійсь мірі змоделювати на сьогоднішній час. Чи є в цьому процесі щось спільне і відмінне? Чи можемо ми чогось навчитися? І ось під таким кутом зору я зробив спробу проаналізувати ці події й дійшов висновку — так, ми можемо певні уроки врахувати.

Перший, найважливіший урок полягає в тому, що найбільшою політичною, соціальною, культурною й духовною цінністю для будь-якої нації є витворення (виборення) нею незалежної держави. Тільки за наявності останньої нація отримує можливість сповна реалізовувати потенційні можливості, мати якнайширшу соціальну структуру, плекати культуру, мову, освіту, почуття любові до рідної землі й самоповаги, вільно сповідувати обрану віру, зберігати й збагачувати традиції, уникнути долі зневаженого пасинка у своїй рідній Вітчизні. Без цього в жорстоких реаліях міжнародних відносин Україні, за образним висловлюванням безсмертного Івана Франка, «записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних». У конкретно-історичних умовах розвитку революції лише впродовж червня 1652 — грудня 1653 рр. Українська держава де-факто зберігала незалежність. В усі інші роки вона змушена була перебувати у залежності від володарів Речі Посполитої, Московії та Османської імперії. І, незважаючи на різноманітність форм залежності, відмінності політичного устрою названих держав, приналежності їхніх еліт до несхожих між собою культур, вони незмінно проводили курс на максимальне обмеження політичної автономії козацької України, маючи на меті перетворити її на звичайну провінцію.

Саме тому польський уряд докладав усіх зусиль, щоб не допустити, «аби Україна мала бути відлучена від Корони Польської», та витворення на її теренах Українського (за тогочасною термінологією «Руського») князівства. Зі свого боку, одновірна Московія (Росія) намагалася послабити гетьманську владу, запровадити воєводське управління, своє законодавство, розташувати у містах залоги, позбавити права на зовнішню політику, підпорядкувати Київську митрополію. Як засвідчував гетьман Іван Виговський, царю «потрібен такий гетьман, щоб взяти за хохач і водити», але він, тобто Виговський, не присягав йому на тому, аби «бути московським воєводам у містах і щоб москалям панувати». Туреччина, всупереч договору з Україною 1669 року, захопила Подільське воєводство, відмовилася домагатися від Польщі визнання західноукраїнських земель складовою Правобережного гетьманства, прагнула розташувати залоги у найбільших містах, дозволяла татарам брати ясир.

Не в змозі оволодіти козацькою Україною, правлячі кола Росії й Польщі домовилися у 1667 році про її поділ між собою по Дніпру. У листі до російського посла В.Тяпкіна від 11 січня 1668 р. гетьман Петро Дорошенко обурювався, що московити «недавно вчинили договір з поляками на нашу згубу; розірвали надвоє, і обидва монархи умовились між собою, що будуть нас викоріняти!.. Ви звикли вважати нас за якусь безсловесну худобу, без нас вирішили, які міста залишити під собою, а які уступити...». Нерідко у боротьбі з непокірними українцями польські, російські, кримські й турецькі підрозділи вдавалися до їхнього масового винищення. Наприклад, у березні 1655 р. польський воєначальник не приховував радості з того факту, що татари обезлюднювали Україну. На його переконання, це «краще, що вона у порох обернеться, ніж щоб мала Вітчизна залишатися у постійному страху перед цими бунтівниками». Лише під час воєнної кампанії польсько-кримських військ у травні — серпні 1664 р. було вбито, за визнанням Стефана Чарнецького, щонайменше 100 тисяч українців. Відомо, що турецькі й кримські війська влітку 1674 р. перетворили на пустелю значну частину Правобережного гетьманства.

Другий урок полягає в тому, що найважливіші проблеми життя держави потрібно розв’язувати, керуючись виключно національними інтересами. Шукаючи у складних геополітичних ситуаціях союзників для збереження витвореної держави й поступаючись за отриману допомогу частиною суверенітету, гетьмани й старшини, як правило, виявлялися неспроможними не лише поновити його, але й запобігти подальшій втраті незалежності, що в кінцевому рахунку обернулося катастрофою для України. Основними причинами такого розвитку подій виступали:

1. Недооцінка молодою елітою згубних наслідків політики невиправданих поступок і компромісів у досягненні стратегічної мети (я хочу навести слова гетьмана Павла Тетері: «Покірне телятко дві матері ссе»), а також переоцінка гостроти суперечностей між основними ворогами незалежності України.

2. Відсутність у більшості еліти колективної волі, наполегливості, стійкості й рішучості в обстоюванні національних інтересів та її готовність задля сьогоденної вигоди поступитися головним.

3. Потужне втручання сусідніх держав у внутрішнє життя козацької України з метою її підпорядкування власним інтересам.

Третій урок — визначальним питанням життя й смерті Української держави виступало питання згуртованості чи роз’єднаності еліти, її спроможності реалізовувати державну ідею. Незавершеність процесу становлення еліти з представників різних верств і груп, що були на протилежних позиціях у підходах до політичної форми правління, державного устрою, створюваної моделі соціально-економічних відносин, не дозволила їй сконсолідуватися навколо державної ідеї, втілення у життя якої не стало наріжним каменем діяльності. Тому після смерті Богдана Великого держава розпалася на угруповання, які повели жорстоку боротьбу за владу й почали вдаватися до залучення допомоги ззовні. Скориставшись цим, уряди Польщі, Росії, Криму й Порти, підтримуючи те чи інше угруповання, зіштовхували між собою претендентів на булаву, настроювали козацтво проти старшини і, навпаки, надсилали війська своїм ставленикам.

Представники еліти, втягуючись у круговерть міжусобиць, незважаючи на патріотизм, ставали заручниками своїх «союзників» і виявлялися все менш спроможними підпорядковувати власні політичні амбіції національним інтересам. І часто, всупереч планам, перетворюючись у знаряддя політичної волі чужоземних володарів, завдавали Вітчизні важких ран.

Четвертий урок — зловісною небезпекою у боротьбі за незалежність держави була ідеологія «малоросійства» («хохляцтва»), сформульована у 60-х роках. ХVII століття частиною старшини, вищого й середнього духовенства, міської верхівки, козацтва Лівобережної України. Розчарувавшись і зневірившись у досягненні мети боротьби, вони зрікалися не лише ідеалів незалежності, але, намагаючись зберегти посади, привілеї, нагромадити багатство, отримати маєтки і дворянство (шляхетство), ставали на шлях національного самовідречення, запопадливого прислужництва, виявляючи при цьому крайній егоїзм, одягнутий у шати показної смиренності, болісно-хворобливу готовність пожертвувати ідеалами й духовними цінностями в ім’я кар’єри, матеріальної вигоди тощо. Пригадаймо вбивче Шевченкове:

За шмат гнилої ковбаси,
У вас хоч матір попроси,
То оддасте.

Типовою для вражених цією хворобою осіб стала відмова від боротьби за соборність і незалежність України буцімто через їхню шкідливість для неї, майбутнє якої не уявлялося без об’єднання (у розумінні «возз’єднання») з Московією. Ці ідеї вперше знайшли теоретичне обгрунтування в трактаті «Пересторога Україні» (1669 р.), анонімний автор якого різко шпетив борців за самостійність Української держави, посилаючись на нездатність українців жити у незалежній державі. Єдино вірний вихід зі скрутної ситуації він вбачав у тому, щоб Україні назавжди прив’язатися «до царя московского, яко одного на свете и потужного во всем монархи православного...» Ця хвороба вкрай небезпечна, її прояви мають місце й нині. Відомий сучасний поет Дмитро Павличко в поезії «Пісні печалі» підмітив цю рису дуже влучно:

— Чи ж чуєш, зажурена мати, 
Як на тебе кують кайдани 
Не твої вороги-супостати,
А твої самолюбні сини! 
— Чую, чую залізні удари 
Там, де розбрату горно горить, 
Де проходять сини в яничари 
Через влади й хвальби ненасить. 
— Чи ти знаєш, зажурена нене, 
Що не страшно ворожих закуть, 
А страшне те залізо сталене, 
Що сини тебе в нього заб’ють! 
— Знаю, знаю, та вже не боюся, 
Що розпнуть вони матір сліпма, 
Я по них на хресті помолюся, 
Бо нема в мене інших, нема!

П’ятий урок — у період становлення держави надзвичайно важливого значення набуває розбудова центральних і місцевих органів влади, досягнення їхнього ефективного функціонування. Саме у період гетьманування Богдана Великого, котрий добився перетворення влади виборного гетьмана в освячену Богом владу володаря, скасування «чорних рад», зведення нанівець принципу виборності генеральної старшини і полковників, неухильного виконання урядових наказів, у зародку придушував найменші прояви сепаратизму, охлократії й міжусобиць, Українська держава зберігала територіальну цілісність, мала дійовий державний апарат, була спроможна протистояти агресії ззовні.

Після смерті Б.Хмельницького розпочався деструктивний процес послаблення гетьманської влади, зміцнення олігархічних тенденцій, посилення самовладдя й отаманства старшин, зростання сепаратизму, що призвели до розпаду козацької України де-факто на три державні утворення (Правоборежне й Лівобережне гетьманства та Запорожжя) зі своїми органами влади, збройними силами, внутрішньою і зовнішньою політикою. Зміна державного устрою з унітарного на конфедеративний стала однією з найголовніших перешкод консолідації еліти й причин братовбивчої боротьби за гегемонію у державі, яка розпалювалася і підтримувалася Польщею, Московією (Росією), Кримом і Портою.

Шостий урок — еліта неодмінно мусить враховувати прагматизм українців і в жодному випадку не ігнорувати розв’язання важливих соціально-економічних проблем, спрямованих на задоволення інтересів більшості соціальних груп, прошарків і станів. Інакше державний корабель не провести через небезпечні «рифи» соціальних потрясінь. Саме гнучкість соціально-економічної політики Богдана Великого дозволила заручитися масовою підтримкою у боротьбі за незалежність з боку більшості населення й уникнути спалаху громадянської війни. Невипадково у свідомості наступних поколінь українців він виступав «Батьком», «Пророком» і «Визволителем» України не тільки від «лядської неволі», а й від панщини й кріпацтва. Допущені його наступниками прорахунки у цій сфері оберталися спалахами повстань, люмпенізацією суспільства, розгулом анархо-охлократичної стихії з притаманними їй проявами грабежів і вбивств, втратою підтримки з боку населення. Все це послаблювало державу, часто паралізовувало дії уряду, спрямовані на захист національних інтересів.

Нарешті сьомий, але не за своєю важливістю, урок полягає в тому, що українці, якщо вони мають поставлену мету, виявляють під час боротьби за витворення власної держави та її самостійність небачені в історії Європи ХVI— XVII століть енергію, волю, самопожертву, стійкість і героїзм. Я звертаю увагу на цей момент, тому що нам через пресу, радіо, телебачення нав’язуються слова Володимира Винниченка, що «історію України не можна читати без брому». Так, це правда. Але правда лише з одного боку. Є інший бік правди. Українці у XVII столітті виявили чудеса героїзму. За моїми приблизними підрахунками, на Правобережній Україні з 1648 до 1676 рр. внаслідок багатьох обставин загинуло 90—92% населення. Це катастрофа для нації! Незважаючи на невдачі, важкі поразки, жорстокі репресії ворогів, українці знову і знову бралися за зброю, намагаючись відстояти свободу.

Революція зазнала поразки: не вдалося ні створити держави в етнічних межах України, ні відстояти незалежності створеної держави на теренах Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств. Але спогади про неї завжди слугували для нових поколінь українців потужним чинником у боротьбі за збереження етнічної самобутності, проти національного поневолення. Ми розбудовуємо незалежну державу. Але ніколи не станемо повноцінною нацією, якщо, на відміну від інших народів, нехтуватимемо відновленням історичної пам’яті, не враховуватимемо уроків минулого. Як тут можна не погодитися з пройнятими болем словами геніальної Ліни Костенко:

Хто знає, що тут відбулося? 
Хто розказав це людям до пуття? 
Неназване, туманом пойнялося, 
Непізнане, пішло у небуття.
Тому я вважаю — ми повинні працювати в архівах, відшуковувати крупинки тих знань для того, щоб потроху відтворювати правдиву панораму визвольної боротьби українців у XVII столітті.

II. ПРОБЛЕМА ТЕРМІНОЛОГІЇ, ТИПОЛОГІЇ ТА ХРОНОЛОГІЧНИХ МЕЖ РЕВОЛЮЦІЇ XVIII СТОЛІТТЯ

Безумовно, це дискусійне і контраверсійне питання. Немає потреби зайвий раз наголошувати на науковій важливості з’ясування суті революції, якій судилося відіграти роль потужного соціально-політичного вибуху, що істотно вплинув на розвиток української нації та співвідношення сил на міжнародній арені Східної та Південно-Східної Європи. Сповна усвідомлюючи як всю складність процесу «ідентифікації» події, що супроводжується віднайденням властивих прикметних ознак, які визначають її сенс, так і недосконалість самих дефініцій термінів і понять, їхню багатозначність й семантичну еволюцію, все ж вважаю, що вчений повинен прагнути максимально точно характеризувати її зміст, відштовхуючись від аналізу комплексу джерел та історіографічного спадку.

СКЛАДЕННЯ «ПРИСЯГИ НА ВІРНІСТЬ МОСКОВСЬКОМУ ЦАРЮ» В ПЕРЕЯСЛАВІ. НАСКІЛЬКИ Ж ВАЖКИМ БУЛО ЦЕ РІШЕННЯ ДЛЯ СТАРШИНИ Й КОЗАКІВ! КОЗАЦЬКА УКРАЇНА ЗА 23-МА СТАТТЯМИ ЗАЛИШАЛАСЯ НЕЗАЛЕЖНОЮ ДЕРЖАВОЮ З НЕПОРУШНІСТЮ ПРАВ І ПРИВІЛЕЇВ ЇЇ НАСЕЛЕННЯ. ЗА УМОВИ ДОТРИМАННЯ ЦАРЕМ ОЛЕКСІЄМ МИХАЙЛОВИЧЕМ І ЙОГО УРЯДОМ ПОЛОЖЕНЬ СТАТЕЙ, ЦЕЙ ДОГОВІР МІГ СТАТИ ПІДВАЛИНОЮ ДЛЯ РОЗБУДОВИ ВЗАЄМОВИГІДНИХ І МІЦНИХ ВІДНОСИН МОСКОВІЇ ТА КОЗАЦЬКОЇ УКРАЇНИ

Висловлене міркування у жодному разі не спрямоване на утвердження догми якоїсь однієї оцінки, дефініції, концепції. Історична діяльність різнолика, інформація джерел багатошарова, бачення дослідника суб’єктивне, а відтак закономірною є наявність повного спектра різноманітних поглядів. Йдеться про принципово інше, а саме — свідоме чи мимовільне ігнорування точності, значимості наукових понять, термінів і дефініцій, їхнє довільне, без врахування існуючих відмінностей, використання як синонімів при характеристиці одних і тих же подій, процесів і явищ. Внаслідок чого виникає термінологічна плутанина, стирається різниця між відмінними поняттями, отже, зображувана картина втрачає внутрішньо- логічну цілісність, й окремі сюжетні лінії зазнають викривлення. Сповна поділяю міркування Д.Халперн: «Якщо дослідники хочуть бути впевненими, що говорять про одне й те саме, їм треба домовитися про визначення».

Наведу для прикладу висвітлення змісту українських подій 1648—1657 рр. у фундаментальній роботі «Історія Польщі: від найдавніших часів до наших днів» (Львів, 2002 р.) відомих учених Л.Зашкільняка й М.Крикуна. Як характеризуються ці події? Вони характеризуються як «визвольна війна українського народу», але в тексті використано й назву «козацько-польська війна». Відомо: перше поняття вживається переважно українськими істориками, друге — польськими, і між їхнім змістом існує істотна різниця. Якщо перші вбачають у цих подіях боротьбу за незалежність від Польщі й створення Української держави, то другі (тобто польські історики) — громадянську («домову») війну в Польщі, що велася з козацтвом. А тому постає питання, яка все ж таки подія відбувалася в Україні? Незрозуміло також, якщо йдеться про «визвольну війну українського народу», то чому в тексті майже нічого не говориться про її найважливіший результат — утворення Української держави, а замість термінів «українці», «українське військо», «українсько-польські переговори», «українсько-польське перемир’я» та ін. вживаються терміни «козаки», «козацьке військо», «козацько-польські переговори», «козацько-польське примирення» тощо?

Неточним є вживання терміну «Україна» у наступному вислові: «Прийнята на Переяславській козацькій раді 18 січня 1654 р. ухвала про перехід України під протекторат Московської держави...» Адже невідомо, про що власне йдеться: якщо термін «Україна» стосується всіх етноукраїнських земель, то це вірно; якщо ж лише теренів витвореної держави (гетьманату), що насправді мало місце, то для її означення слід було вжити термін «гетьманат» або «козацька Україна». І таких прикладів можна навести чимало.

Хочу висловити кілька міркувань щодо сучасних підходів до з’ясування типології визвольних змагань українців у середині ХVII століття. Позитивно можна оцінити процес (за останні 12—15 років) оволодіння нашими істориками поширеними на Заході теоріями пізнання і доробком різноманітних методик проведення досліджень, що дозволило глибше осягнути зміст події. На жаль, не обійшлося і без «хвороби росту» (у чомусь, вочевидь, закономірної). Частина науковців замість того, щоб копіткою працею опановувати їхню сутність і творчо застосовувати у вивченні національної історії, обрала значно легший шлях. Це шлях імітації новизни власного творчого доробку (який зображується щонайменше останнім словом світової науки) за допомогою жонглювання десятком-двома найчастіше вживаних у західній історіографії понять і термінів («модерна нація», «домодерне суспільство», «ранньомодерний народ», «міф», «рецепція», «рефлексія», «дискурс», «парадигма», «міфологема», «архетип», «дихотомія» та інше ), створюючи позірну видимість володіння (причому виняткову) «філософським каменем» пізнання історичної правди. Як слушно спостеріг Г.Касьянов: «Слово «міф» та споріднені з ним поняття в сучасному українському суспільствознавчому лексиконі (слензі), балачках можуть претендувати на чемпіонство разом із «дискурсом», «парадигмою» та деякими іншими кальками, вживання яких вважається ознакою сучасності, інтелектуальної розвиненості та наукової вагомості тієї чи іншої особистості.

По-друге, в 90-х роках відбувалися спалахи суперечок між модерністами й примордіалістами (переніалістами) навколо змісту термінів «нація», «національний» й похідних від них — «національна свідомість», «національні інтереси», «національно-визвольна війна», «національна революція» й інші та доречності їх використання щодо характеристики процесів, подій і явищ середини ХVII століття. Поки що ці дискусії не внесли ясності у сутність проблеми, оскільки мають характер не наукової дискусії з усього кола її питань, а взаємних дорікань і навіть натяків (відвертих і прихованих) на фахову недолугість опонентів тощо. Як на моє розуміння (можливо помилкове), перед у цьому ведуть прихильники модерністів, котрі закидають опонентам «модернізацію оцінок тодішніх подій», оскільки, мовляв, «залишається відкритим питання про існування на той час української нації», та екстраполяцію сучасного змісту понять «нація», «національний», «національна революція» на явища, що належали до іншої епохи.

Причому критика поглядів примордіалістів ведеться не на основі вивчення джерел, а виключно відштовхуючись від теоретичних засад концепції модерністів. Але ж професіоналам добре відомо, що нині гуманітарні науки у світі неспроможні розробити единовірної (універсальної) теорії ні «нації», ні «націоналізму», а тому їх існують десятки. І найбільшого поширення з-поміж них набрали ідеї інтелектуальних шкіл модерністів і примордіалістів, аналіз яких дозволив вияснити існування у них як сильних, так і слабких сторін. Не слід ігнорувати наступного застереження видатного англійського дослідника проблем нації та націоналізму Е.Д.Сміта: «Нам слід виявляти стриманість, не хапаючись відкидати можливості існування націй або навіть якоїсь форми релігійного націоналізму перед початком Новітньої доби». У монографії «Націоналізм і модернізм. Критичний огляд сучасних теорій націй і націоналізму» (1998 р.) Г.Касьянов дійшов висновку, що «модерністська парадигма» в теоріях нації і націоналізму, яка домінувала у відповідних дослідженнях впродовж останніх трьох десятиліть, «інтелектуально вичерпала себе». Сміт показав у ній і принципову відмінність у поглядах модерністів і примордіалістів на сутність нації: «Для модерністів нація є політичною спільнотою, «механічно» сконструйованою елітами в модерну епоху, з одного боку, внутрішньо розділеною (класи, соціальні верстви тощо), а з іншого — об’єднаною засобами масової комунікації. «Переніалісти» дотримуються іншої думки: нація — це культурна, органічна та історична спільнота, корені якої сягають найдавніших часів. Ця спільнота є внутрішньо єдиною, оскільки вона створюється на основі «народу» і спадкових зв’язків».

Слід вітати формування наукових шкіл, представники яких розробляють несхожі концепції. Роботи, створені ними, дозволяють побачити події, явища й процеси з різних боків, а отже, і з’ясувати (з тією чи іншою повнотою правди) їхню сутність. Я належу до школи примордіалістів — це щоб був зрозумілий хід моїх думок і моя позиція. Є дві школи, і треба з повагою ставитися одне до одного. Але ж опоненти кажуть: «Націй не було, а отже, не було національно-визвольної боротьби і національної програми». Це тлумачення однієї школи, і воно має право на існування. Треба продовжувати вивчати проблему на основі вивчення джерел.

Тепер по суті події і її хронологічних межах. Одним із найважливіших завдань істориків залишається досягнення спільними зусиллями вчених адекватного відтворення з найбільшою повнотою цілісної панорами подій XVII століття. Видатний вчений Микола Павлович Ковальський, якого я надзвичайно шаную і який працює у вас в Острозькій Академії, і який є моїм хресним батьком, а головне — одним із творців сучасної школи джерелознавців, відзначав, що «досягти поставленої мети можна лише при виконанні таких умов: наявності у розпорядженні дослідників максимальної джерельної бази; обов’язкового критичного і систематичного підходу до джерел та їх інформації; співставлення джерельних свідчень та неупередженості й об’єктивності дослідників, відсутності тенденційності». Це тим більш важливо, якщо врахувати стан джерельної бази дослідження Національної революції. Справа в тім, що вона є надзвичайно деформованою. На жаль, не збереглися архівні матеріали центральних органів влади та жодного протоколу засідання старшинських рад; у нас нема жодного документа з полкових, сотенних канцелярій. Архівісти знають, що по ХIХ століттю проблем немає — все впорядковане (губернатори, органи самоврядування...). Потрібно по крупиці співставляти, аналізувати ті свідчення, які збереглися в польських, російських, турецьких джерелах (листах, мемуарах) і потім на основі цієї мозаїки вловлювати тенденції. Ми спочатку повинні відтворити панораму подій. Говоримо про події — але не «бачимо» їх. Потрібні десятки й десятки років, щоб створити панораму Національної революції ХVII століття.

Як і раніше, побутує практика довільного використання термінології, що зводиться до таких трьох дефініцій: «повстання», «війна», «революція» з багатим набором різноманітних означень ( «козацька», «селянська», «національна», «визвольна», «велика»... ) Я вважаю, що ми повинні враховувати увесь комплекс основних процесів, які відбувалися в той час в Україні, тому що національно-визвольна боротьба йшла не тільки проти Польщі. Нам навіяли такий стереотип: якщо ведеться боротьба з Польщею — це визвольна боротьба; якщо ж ведеться боротьба з Московією (Росією), наприклад, Конотопська битва 1659 року, то ці події не входять у сферу боротьби України за незалежність. Як, скажімо, й боротьба проти турок чи татар. Щодо цього можна погодитися з терміном «національно-визвольна війна». Його дотримується мій колега Юрій Андрійович Мицик, але у нас щодо цього терміну думки розходяться, тому що в Україні в цей період, 1648—1676 роки, йшла боротьба не тільки проти іноземних ворогів за незалежність. Відбувалися надзвичайно багатошарові процеси на території козацької України, які аж ніяк не можна пояснити як «національно-визвольна війна». Наприклад, це формування Української держави», її ж не було, але на визволеній території у 1648 році Українська держава вже була сформована. Ми можемо дискутувати про ступінь зрілості її, як функціонували її органи. Але держава була, функціонували органи влади: судові й всі інші.

На території Речі Посполитої народжується український державний організм. Хіба це не нова якість і хіба це не руйнування тієї політичної системи, яка панувала на українських землях 1648 року? Безумовно, так. А чому ми замовчуємо зміни, які відбулися в системі соціально-економічних відносин на території Української держави, адже селяни отримали особисту свободу, було ліквідовано кріпацтво, панщину, було зведено до мінімуму виконання різних повинностей на користь держави; селяни стали власниками або співвласниками землі на рівні з державою; вони отримали право вступати в привілейований стан українського суспільства — козацтво (козацтво не було замкнутим станом: козаки ставали міщанами, якщо не могли нести службу; селяни могли стати козаками).

Наступний момент: соціальні структури зазнали також якісних змін. Українських князів, українських монархів, середньої шляхти немає. Залишилася незначна частина української шляхти. І на чільне місце виходить у суспільстві козацтво. Хіба це не докорінні зміни в суспільстві (я звертаю увагу — на території козацької України)? Чому не можна пояснити все це через термін «національно- визвольна війна»? Думаю, що ні, це ширше поняття. Відбулися ж якісні, фундаментальні зміни, зрушення в системі соціальних і економічних відносин, які ми недооцінюємо і по сьогоднішній день.

УРОЧИСТИЙ В’ЇЗД БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В КИЇВ 1650 РОКУ. КАРТИНА ХУДОЖНИКА В.ІВАСЮКА, 1912 РІК. ЧИ МОЖНА ВВАЖАТИ, ЩО ЦЕ БУЛА ГРОМАДЯНСЬКА («ДОМОВА») ВІЙНА В ПОЛЬЩІ, ЩО ВЕЛАСЯ ВИКЛЮЧНО З КОЗАЦТВОМ? БОРОТЬБА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО І ЙОГО ВІЙСЬКА ЗА НЕЗАЛЕЖНУ УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВУ БУЛА ОСВЯЧЕНА ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ І ПІДТРИМАНА НАЙШИРШИМИ ВЕРСТВАМИ МІЩАН І СЕЛЯН

..Ми розповідаємо про якісні зміни в суспільствах Нідерландів, Японії, інших країн, але забуваємо, що такі самі зміни відбулися й на території Української держави в середині XVII століття. Майже 100 років українські селяни користувалися соціальними наслідками цих перетворень. Пригадайте процес закріпачення в XVIII столітті в Лівобережному Гетьманаті.

Українці, хай і на нетривалий час, відчули себе нацією. Козацтво вже відчувало себе політичною нацією Речі Посполитої в тогочасному розумінні ще в 30-х роках XVII століття; вони вважали себе господарями на цій землі. Я називаю ці події Національною революцією, враховуючи якісні зрушення революційного характеру, що відбулися на території Козацької України, тобто на території Української держави (виключаючи західноукраїнський регіон). Аналогічна ситуація була в Голландії: на півночі Нідерланди, на півдні Бельгія. І не треба боятися цих порівнянь!

Я категорично проти термінології «козацько-польська війна» і т. ін. Політичний чи національний аспект, а з іншого боку аспект соціальний. Не можна ці аспекти поєднувати! Якщо поляки вели повстання під проводом Тадеуша Костюшко, чи згадаймо Польські повстання (революції) 1830—1831 рр. та 1863—1864 рр., то, будь ласка, покажіть мені, де ж написано в польській літературі, що велася «російсько-шляхетська війна». То було Польське повстання. Хто його очолював — шляхта. В Україні ту ж саму роль виконувало козацтво. Але це не означає, що не вели боротьбу селяни, міщани, духовенство, частина української шляхти... То чому ми наголошуємо на слові «польська», «держава» чи національність, а з іншої сторони подаємо лише стан — козацтво. Оце і є наслідок впливу на нашу свідомість польської історіографії; ми ж завжди намагаємося підладжуватися під чиюсь думку — Росії чи Польщі, «гнемо хребет» перед Сходом і Заходом. Боїмося сказати — не дай Бог, образяться, що їхні предки щось робили не так, підкреслюю, на наших етнічних теренах. Вони свою історію гарно пам’ятають. Грюнвальд поляки й литовці не забувають!

Це ж була українсько-польська війна. Треба ставити питання, а не перетворювати визвольну боротьбу української нації за незалежність виключно на внутрішню громадянську війну Польщі (козацтво вело боротьбу з урядом за свої станові інтереси). Хіба тільки станові інтереси були? А національний фактор? Нація втратила сотні тисяч людей, а тут створюється стереотип; дана термінологія, на мою думку, не наукова.

Водночас з’явилися й інші міркування з приводу хронологічних меж революції. Так, на думку В.Шевчука, Визвольна війна закінчилася у 1678 році зі знищенням турками Чигирина, а юридично її поразку оформив «Вічний мир» між Московією та Річчю Посполитою 1686 року. Є ще декілька варіантів...

Я, зокрема вважаю, що ці події Української революції завершилися 1678 року. Чим я керуюся у своїх міркуваннях щодо цього? Якщо ми говоримо про національно-визвольну війну чи про українську революцію — немає значення, — ми повинні чітко визначитися, яка була її мета. Мета боротьби полягала в тому, щоб здобути незалежність України, й це саме так. Тоді постає питання: якщо ми беремо 1657 рік — смерть Богдана Хмельницького, велика втрата, й далі розпочалася громадянська війна. Але боротьба за незалежність не припинилася, вона продовжувалася. Після Гадяча в 1658 р. був Чуднів 1660 р. А хіба після укладення Чуднівського договору завершилася боротьба Української держави чи то за незалежність, чи то за кращий статус політичної автономії, чи за кращу протекцію? Чому ми забуваємо про політику Тетері чи про політику Дорошенка, якого я вважаю після Богдана Великого найталановитішим політичним діячем XVII—XVIII століть.

Тепер постає запитання, чому я вважаю, що 1676 рік завершив Національну революцію? Справа в тому, що цього року в Українській державі відбулися катастрофічні процеси, а саме: було ліквідовано Правобережний Гетьманат Петра Дорошенка. Після 1676 року ні Юрій Хмельницький, який був проголошений князем, ні наступні гетьмани, що проголошувалися з дозволу польського короля, не змогли відновити державу в Правобережній Україні, там, де ця держава створювалась, де була її столиця — Чигирин. У 1676 році припинилося існування Української держави, була ліквідована державність на Правобережній Україні. І героїчні зусилля представників української еліти другої половині XVII — початку XVIII століття, включаючи Івана Мазепу, відновити державне життя, домогтися певного політичного статусу в складі чи Османської імперії, чи Росії, чи Польщі вже успіху не мали.

І ще один момент: якщо ми візьмемо, те що сталося де-факто, коли укладався Бучацький договір із Річчю Посполитою й Туреччиною в жовтні 1672 року, ми з вами знаємо п’ять — шість коротких його статей, то це не є весь зміст договору, а лише основні положення. В архівах зберігається його зміст, розписаний на багатьох сторінках. Так от, є цікавий момент: у договорі, коли я досліджував це питання, вперше знайшов термін «Українська держава», у перекладах із турецької на польську було й положення про Українське панство. Польща визнавала українське панство, тобто в кордонах Брацлавського і Київського воєводств, правобережна частина Київського воєводства, що частково перебувало в складі Московії. А вже договір 1676 року між Річчю Посполитою та Османською імперією (після того, як Петро Дорошенко здав повноваження) не передбачав збереження Української держави — так було зафіксовано на міжнародному рівні.

1677 року турецький уряд зробив спробу поновити державне життя за допомоги Юрія Хмельницького — це правда, але як все закінчилось — невідомо й до нашого часу. З цього приводу звертаюсь до молодих істориків — все, що розповідають про кінець життя Юрія Хмельницького, що його в Замості чи Кам’янці скинули з мосту — легенда й неправда. Доля Юрія Хмельницького досі невідома. Юрій Хмельницький не повертався в Україну після того, як він був позбавлений влади згідно з миром між Росією й Туреччиною 1671 року; його вивезли до Туреччини.

Спроби знайти підтвердження загальновідомих нібито фактів і моїми колегами, які займаються історією XVII століття, завершилися нічим.

Юрій Хмельницький в нашій історії дуже негарно зображений — великий батько й немічний син. Його трагедія полягала в тому, що він любив Україну (я читав його листи, вони дуже патріотичні), а також він просто не був політиком. До влади Юрій прийшов у 16 років, в той час полковники й старшина мали великий життєвий досвід, політичний вплив, вони могли погріти руки на імені Богдана, його нащадків. Юрій став заручником політичної боротьби.

КОЛИ БУЛО СФОРМУЛЬОВАНО УКРАЇНСЬКУ ДЕРЖАВНУ ІДЕЮ?

На середину XVII ст. бурхливий розвиток самосвідомості істотно збагатив зміст національної ідеї. У різних прошарків населення формувалося чуття етнічної спільноти, відбувалася національна самоідентифікація «русинів» власне як «українців», хоча залишалося маркування населення України й Білорусі назвою «руський народ». Зміцнювалося відчуття нерозривності власного буття з місцем їхнього проживання, яке бачилося священною землею предків, рідним руським краєм, тобто Батьківщиною. Для українців священними виступали Київ і Дніпро, й цікаво, що з початку XVII століття подібних рис починає набувати для козаків Запорожжя. В одному з листів відзначається: «козаки зберегли Запорожжя». Православ’я перетворювалося в одну з найважливіших невід’ємних ознак етнічної самоідентифікації українців, у підвалину їхньої національної єдності. Водночас, внаслідок політики національно-релігійних утисків польського режиму (у 30 х рр. XVII ст. мали місце елементи етнічних чисток), серед козаків ширилося й міцніло почуття ненависті до Польщі й поляків, католиків, греко-католиків та євреїв, котрі підтримували колоніальний режим.

Представники патріотично налаштованої шляхти, духовенства й інтелігенції розвивають ідею безперервності буття руського (у розумінні українського) народу з княжих часів. Відтак князі й козацькі гетьмани окремими авторами представлялися частинами однієї й тієї ж Русі. З 20 х рр. XVII ст. поняття «руськийнарод» набуває «термінологічної конкретності, позначаючи мешканців територій, історично пов’язаних з Київським і Галицько-Волинським князівствами княжої доби, як відзначає Наталя Яковенко. Починає виділятися існування такого особливого спадкового «знаку» українського народу, як «преславна руська кров». Започатковується обґрунтування погляду на нього як окремий народ серед решти слов’янських народів, котрі сповідували православ’я. Зароджується й розвивається поняття національного відступництва, яке різко засуджувалося. Часто-густо переміна православного віросповідання на католицьке чи уніатське трактувалося як прояв національної зради. У середовищі шляхти формується погляд на себе як на «руський народ політичний», рівноправний з польським і литовським народами й котрий разом із ними виступав співтворцем Речі Посполитої. Відстоювалася думка, що дане об’єднання трьох «вільних народів» сталося на договірній основі зі збереженням прав і свобод руського народу.

Відбувався процес «переростання відчуття етнічної спорідненості, яке спирається на спільність території, мови та релігії, в усвідомлення себе політичним колективом-народом, що має виключне право на політичну самореалізацію в межах власної території». Виразно окреслилися контури мети національних прагнень — вільного, без національно-релігійного гноблення, розвитку. Але її реалізація, і це треба відзначити, вбачалася тогочасною елітою не у виході зі складу Речі Посполитої й створенні самостійної держави, а в зрівнянні українців у правах із поляками й литовцями. Ця поміркованість стала наслідком неспроможності родової знаті сформулювати й висунути «політичну програму для руського національного існування». Серцевину національної ідеї народу, що бореться за незалежність, складає комплекс уявлень і положень про створення суверенної держави.

До початку Національної революції 1648 — 1676 рр. у свідомості частини старшини й рядового козацтва почала викристалізовуватися ідея політичної самобутності утворюваного державного організму. У зв’язку з чим у 30-х роках посилюється сепаратизм старшини, прагнення домогтися від уряду визнання витворених владних структур, тобто певного автономного політичного статусу для козацької України. Так, у 1630 році керівники повстання вимагали виведення з козацької території польських підрозділів, а Корсунська козацька рада 1632 р. ухвалила не пускати «ляхів» у Лівобережну Україну. Вперше висувається ідея захисту своїх прав на певній території, що засвідчувало наміри утворити власну козацьку республіку.

З початком Національної революції розпочався якісно новий етап у розвитку державної ідеї. Переговори українського гетьмана Богдана Хмельницького з послами коронного гетьмана Миколи Потоцького у березні 1648 року засвідчили наміри повсталих козаків домагатися не тільки відновлення станових прав і вольностей, але й виведення з Лівобережжя та «України» (того часу такої назви не було) польського війська, скасування тут «управління Речі Посполитої» й дозволу на відносини з «зарубіжними володарями», тобто широкого самоуправління для козацької України.

Здобуті в травні 1648 року перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем дозволили Б.Хмельницькому радикалізувати політичну програму. Тепер вона передбачала, окрім поновлення «давніх вольностей», підпорядкування Війська Запорозького «тільки одному королю», ліквідацію на теренах козацької України (включаючи Білоцерківщину та Уманщину) польських органів влади й адміністративно-територіального поділу та перетворення даної території в удільну, з визначеними кордонами, державу, очолювану гетьманом. Так вперше було висловлено ідею утворення держави на частині української території. Ймовірніше всього вона мала становити собою не автономне утворення в Польщі, а третю складову частину (разом із Польщею і Литвою) Речі Посполитої. Слід зауважити, що влітку 1648 р. гетьман і більшість його соратників не виношували планів розриву із Річчю Посполитою й виявляли готовність визнати владу польського короля, хто б ним не став: московський цар, трансильванський князь чи хтось із братів покійного Владислава IV, котрий помер 20 травня (за умови визнання прав утвореної козацької держави).

Ця програма в умовах масового розгортання національно-визвольної боротьби українців пробудила у свідомості польської й української шляхти новий погляд на козацьку Україну та характер її відносин із Річчю Посполитою. По-перше, вони раптом осягнули можливість відродження Української держави зі столицею у Києві; по-друге, побачили в її появі смертельну небезпеку для існування Речі Посполитої. Тому в листі до примаса Польщі Мацея Лубенського брацлавський воєвода, український православний шляхтич Адам Кисіль вмовляв вжити рішучих заходів для врятування Вітчизни від загибелі: «Щоб з нею не трапилося (від чого нехай береже Бог) того ж, що з Римською імперією». Як засвідчив хід конвокаційного сейму влітку 1648 р., канцлери Польщі й Литви звернули увагу представників шляхетського стану на недопустимість порушення цілісності Речі Посполитої й необхідності пам’ятати приклади Нідерландів (Голландії) і Неаполітанського повстання 1647 року. Створена сеймом комісія для переговорів з Б.Хмельницьким отримала суворий наказ у жодному випадку не погоджуватися на створення «особливого уділу з володінь Речі Посполитої», ні на скасування її влади на теренах певного регіону (йшлося про козацьку Україну).

У свідомості учасників визвольної боротьби зароджувалася (далеко не завжди чітко сформульована) ідея самостійності Русі, її незалежності від Польщі. Захоплені до полону козаки й повсталі селяни й міщани заявляли, що «вже держава від вас ляхів перейшла до нас козаків», засвідчували наміри «вдарити по Речі Посполитій» й дійти до Вісли («загнати поляків за Віслу»). Польські сановники також констатували існування у них плану досягти «відокремлення Русі від Корони». Ці погляди реалізовувалися на основі власної держави у надзвичайно інтенсивному процесі розбудови, за зразком Війська Запорозького, державних інституцій на визволеній території: армії, центральних і місцевих органів влади, адміністративно-територіального устрою (полково-сотенного), судових установ, соціальної структури.

Після перемоги під Пилявцями (23 вересня 1648 року) у гетьмана визріває задум «відняти польські володіння до Вісли», тому вирішив продовжити похід до західних кордонів України. Але в цей час а ні він, а ні більшість старшин ще не спромоглися сформулювали ідеї створення незалежної держави в етнічних межах України. Вірогідніше всього вони виношували задум домогтися визнання з боку новообраного короля за Україною (щонайменше в складі Київського, Волинського, Брацлавського, Чернігівського та Подільського воєводств) статусу третього суб’єкта Речі Посполитої. Реалізувати його сподівалися шляхом реформування її державного устрою, яке мав здійснити, зміцнивши свою владу, «монарх не католик».

Оскільки наміри звести на польський трон московського царя чи трансильванського князя провалилися, Богдан Хмельницький підтримав кандидатуру Яна III Казимира, котрого поляки обрали королем. Вступивши з ним у переговори, гетьман погодився на укладення перемир’я (схваленого козацькою радою під Замостям 21 листопада), що передбачало відведення українського війська від західних кордонів України у її південну частину. Цей факт оцінюється й по сьогоднішній день, як найтрагічніша сторінка процесу українського державотворення (полковники Максим Кривоніс і Петро Головацький наполягали на тому, щоб «з цих країв не вступатися, а цю війну закінчувати не трактатами, а щастям, яке їх супроводжує»).

Поява у політичній свідомості еліти нових уявлень про мету боротьби не могла не позначитися на ході переговорів із польською комісією Адама Кисіля, що розпочалися 20 лютого у Переяславі. Вони вразили її радикальною зміною поглядів гетьмана на характер відносин з Річчю Посполитою.

По-перше, Б.Хмельницький засвідчив право українського народу на самостійне державне життя в етнічних межах свого проживання. «Досить нам на Україні і Подолю і Волині, — заявив гетьман 23 лютого польським послам, — тепер досить достатку в землі та князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи». Чому по Віслу? В українських народних піснях, у приказках було поняття «Вісла» — як рубіж.

По-друге, гетьман започаткував формулювання понять «національної» та «територіальної» соборності України. Він неодноразово наголошував на намірах «відірвати від ляхів усю Русь та Україну», звільнити «з лядської неволі народ весь руський» («народ всієї Русі») тощо.

По-третє, він уперше висунув ідею незалежності України. Кілька разів підкреслював рішучість добиватися її «звільнення», «відриву» від Польщі. Під час спілкування з козаками у кінці квітня — на початку травня російський посол Григорій Унковський дізнався, що польському посольству було сказано: «Гетьман і Військо Запорозьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть». Отже, вперше в історії українсько-польських відносин другої половини XVI — першої половини XVII ст. у лютому 1649 р. польській стороні було офіційно заявлено про небажання українців перебувати в складі Речі Посполитої й наміри домагатися розбудови незалежної держави.

ЧОМУ КОЗАЦЬКА УКРАЇНА РОЗІРВАЛА ПЕРЕЯСЛАВСЬКИЙ ДОГОВІР 1654 РОКУ?

В Переяславі гетьман і старшина прийняли протекцію московського царя. Й даний акт став юридичною формою відокремлення та незалежності Української держави від Речі Посполитої, та водночас у жодному випадку ми не повинні забувати, що він стосувався виключно козацької України, а не всієї України. Решта території залишалася в складі Польщі.

На час прийняття присяги обидві сторони тлумачили поняття «Мала Русь» в його вузькому розумінні — терени створеної Української держави, а не в широкому як усі етно-українські землі. Пізніше на цьому грала російська шовіністична, політична структура. І Б.Хмельницький вбачав у Росії державу, яка, на його думку, допомогла б розгромити Річ Посполиту і включити західноукраїнські землі до складу Гетьманату. Впродовж 1655 — 1657 років він неодноразово підкреслював наміри поширити владу на всю Україну. В одному з документів є запис шведського посла: Б.Хмельницький неодноразово підкреслював наміри поширити владу «на всю стару Україну, або Роксоланію, де є грецька віра та існує їхня мова до Вісли». Це не українець написав!

Україна — землі, де був козацький регіон, а Стара Україна — Роксоланія. Не випадково вже у вересні 1655 року, коли українські війська прямували через Поділля до Львова, вийшов указ царя про доповнення титулу «всієї Великої і Малої Русі самодержця», новими словами «Великий князь Литовский, Белыя Руси, Волынский и Подольский». Саме принципова відмінність у підходах до західноукраїнського регіону стала головною перешкодою й причиною непорозумінь, прихованого суперництва між українською старшиною та російськими воєводами під час спільного Західного походу восени 1655 р. З цієї ж причини виникло гостре протистояння 1655 — 1659 років на території південної частини Білорусії.

Визначальним чинником, який призвів до прийняття українською елітою протекції Олексія Михайловича, виступала нагальна потреба одержання суттєвої воєнної допомоги, що знайшло відображення в статтях договору 1654 року. Але цим сподіванням не судилося збутися. Російський уряд, вбачаючи основне завдання у відвоюванні Смоленська, оволодінні Білорусією й стратегічними районами Прибалтики, відводило українському театру воєнних дій у 1654 році другорядну роль, хоча власне він виступав головним у боротьбі з Річчю Посполитою та Кримом. Маючи величезну перевагу над литовцями (70 тисяч проти 15 — 18 тисяч), цар замість того, щоб направити на допомогу Хмельницькому 30 тисяч вояків, розпорядився гетьману негайно надіслати в Білорусію 20 тисяч вояків. Унаслідок чого українська армія, яка нараховувала 40 тисяч, виявилася істотно послабленою перед загрозою наступу з північного заходу 40 — 50 тисяч жовнірів польського війська та приблизно 30 — 40 тисяч татар із півдня. Так докорінно змінилося співвідношення сил. Не було розроблено спільного плану дій української й російської армій. Міркування російського історика Саніна про наявність «общих согласованных оперативных планов» не знаходить підтвердження з боку свідчень виявлених джерел, що позбавило гетьмана ініціативи в проведенні кампанії 1654 року.

Всупереч очікуванням Хмельницького, що росіяни, розгромивши литовців, продовжать наступ на Польщу й таким чином скують дії польської армії, російське командування зайнялося облогами міст, переселенням білорусів у Московію, утвердженням влади Росії в Білорусії й Литві. Пізньої осені 1654 року російська армія взагалі припинила наступальні операції.

Російський уряд, дізнавшись про загрозу вторгнення польсько-кримських військ в Україну, не вніс істотних змін до стратегічного плану ведення війни й майже на три місяці запізнився з наданням воєнної допомоги Хмельницькому, яку той просив. Прийшло лише 12 тисяч вояків. Ця допомога була незначною, щоб протистояти наступу ворога. Все закінчилося катастрофою для Брацлавщини, для Східного Поділля. Зрозуміло, що Хмельницький не міг витримати удару польської армії з заходу й татарської кінноти з півдня. Битва під Охматовим 29 січня — 1 лютого 1655 р. не виявила переможців, але залишила за поляками й татарами західну частину Української держави.

Польське командування не мало коштів, щоб заплатити татарам за надану допомогу, тому воно дозволило їм у вигляді плати брати населення Української держави. Є жахливі дані командувача польської армії, чернігівського воєводи Криштофа Тишкевича, де він описує: «Тільки між Південним Бугом і Дністром стали попелом 270 поселень. Було зруйновано тисяча церков, було забрано в ясир понад 200 тисяч осіб». Тисяча церков у межиріччі були знищені! Поляки брали населені пункти штурмом самі, бо татари не вміли вести облогу, а вже потім давали людей їм на поталу. Татари вирізували всіх, до немовлят.

Після такого страшного удару по планах Б.Хмельницького за допомогою Московії вистояти в боротьбі з Польщею, він різко змінює курс. Уже весною 1655 року після цього погрому (Буша на Поділлі), прийнявши протекцію царя, він направив нове посольство до турецького султана з пропозицією прийняти Україну під протекцію Порти. Таким чином, українська еліта вже бачила, що ті надії, які покладалися на Москву, в мілітарному відношенні не справдилися. Росія не відстоювала й політичні інтереси України, як показали Віленські угоди.

Російська дослідниця Яковлєва (треба віддати їй належне), чесно визнала трагічні наслідки для України Віленських домовленостей: «Та легкість, коли не легковажність, з якою московські посли погодилися урізати територію Гетьманщини до межі Білоцерківської угоди, хоча навіть поляки більше сподівалися на кордони, установлені Зборівською угодою, не можуть не викликати подиву». Фактично це було порушенням Переяславської угоди 1654 р., згідно з якою встановлювався кордон за Зборівською угодою. Козаки опинилися в стані подвійного протекторату. Їхньою думкою щодо цього ніхто не поцікавився. Навіть якщо взяти до уваги те, що даний пункт Віленської угоди ніколи не був виконаний, козаки мали усі підстави вважати, що їх зраджено. Між тим загроза з боку Польщі зникла восени 1655 р. внаслідок її захоплення Швецією («Потоп»), з якою вдалося встановити дружні відносини.

Основною умовою прийняття українською елітою протекції було зобов’язання царя «все Войско Запорожское польскому королю не выдавать и за них стоять» и «от всех неприятелей боронити». Її невиконання позбавляло в її очах сенсу саму протекцію. Гетьман підозрював, що майбутнє замирення Росії й Польщі, якщо воно станеться, відбудеться за рахунок інтересів Української держави. Їхнє порозуміння таїло смертельну небезпеку для утвердження української незалежності. Насамперед його турбувала доля західноукраїнського регіону, що міг назавжди залишитися в складі Польщі. Щоб запобігти подібному розвитку подій, він, усупереч позиції Москви й умовам договору з нею, восени 1656 р. активізував переговори із Швецією, Трансильванією, Молдавією й Валахією про створення антипольської коаліції. У світлі сказаного стає зрозумілою вкрай негативна реакція гетьмана й старшини на одержані від посольства відомості про хід і наслідки Віленських переговорів. На зібраній старшинській раді Б.Хмельницький навіть висловився було за розрив договору з Московією: «Треба отступить от руки царского величества...». Мав рацію М.Грушевський, коли стверджував, що «військо і особливо старшина були незвичайно подражнені тим, що Москва трактувала про них без них. Сей факт став постійним аргументом против московської політики, против льояльності до Москви, против орієнтування на Москву. На сей доказ московського автократизму і грубого непошановання прав війська — що цар розпоряжався Козаками і Українцями взагалі, наче своєю худобою — «немов якимись безсловесними», не переставали нагадувати козакам усі, хто підбивав їх проти Москви, і він твердо ліг у політичній свідомости України, як вічна осторога против московської невірности, московської зради супроти козацтва і України».

Наступним наріжним каменем умов прийняття українською елітою протекції було гарантування царем дотримання в непорушності прав, свобод і привілеїв козацької України, що знайшло відображення й у змісті договору. Проте вже цього ж 1654 року російський уряд зробив перші спроби зміцнити у ній свою присутність, обмежуючи її внутрішній суверенітет. Так, уже в квітні з’явився було намір надіслати туди дворян із метою вчинити перепис населення, щоб виявити розміри виплачуваних ними податків, а також втрутитися в порядок збору податків з міщан, а також впровадити воєводські управління (1655 та 1657 рр.) й підпорядкувати Козацьку Україну Московському патріарху.

Допоки булава знаходилась у руках Богдана Великого, російська еліта, наштовхуючись на його потужну протидію й ураховуючи міцність гетьманської влади, діяла вкрай обережно, уникаючи відвертого протиборства. Однак після його смерті в серпні 1657 р. ситуація почала змінюватися. У квітні — травні 1658 р. цар видає розпорядження про призначення воєвод до Білої Церкви, Корсуня, Ніжина, Полтави, Чернігова й Миргорода, складення козацького реєстру, перепис міщан і селян із зазначенням повинностей, що мали місце до 1648 р. Всупереч договору 1654 р., Москва відверто втрутилася в боротьбу за булаву й, заграючи з опозицією владі новообраного гетьмана Івана Виговського, сприяла спалаху братовбивчої громадянської війни в Українській державі.

Російська еліта, на відміну від української, вбачала у договорі не акт міждержавних відносин, а принципово іншу сутність характеру взаємин Великої та Малої Русі, а саме «акт воссоединения разных частей некогда единой Руси под скипетром правителей, находящихся в Москве». Погляд на козацьку Україну як на невід’ємну складову Росії й визначав політику щодо неї Москви не тільки в перші роки після договору 1654 р., але й впродовж другої половини XVII — XVIII ст. Оцінюючи її, М.Грушевський зазначав, що «московське правительство користувалося і сим роздвоєнням (між політичними домаганнями старшини й соціальними вимогами поспільства. — В.С. ) і всіми ваганнями, замішаннями, суперечностями, щоб вести далі свою централістичну політику й обмежувати крок за кроком автономію України. Воно використовувало аспірації кар’єровичів і амбітників, деморалізувало козацьку старшину, крок за кроком виторговувало від неї відречення то від тої то від сеї політичної прерогативи, платячи авансами, маєтностями, уступками...».

Враховуючи сказане, не бачу вагомих аргументів на користь думки, що для тогочасної Української держави обрання царської протекції було оптимальною альтернативою з поміж можливих «польської», «кримсько-османської» та «шведської».

Отже, договір 1654 р. проіснував всього близько чотирьох з половиною років. Виступивши його ініціатором, українська сторона, обманувшися в своїх сподіваннях, відмовилася від нього. Представляючи собою типовий договір про прийняття протекції, він не передбачав ні «возз’єднання» України з Росією, ні поневолення України Росією. Такі й подібні їм оцінки становлять собою плід міфотворчих зусиль істориків, публіцистів, письменників, поетів та політиків. А чому і в якому напрямі змінився характер українсько–російських відносин пізніше — це вже інше питання, що потребує окремої розмови.

2011-10-29 00:05:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар