Адам Міцкевич: українські проекції - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » Адам Міцкевич: українські проекції

Адам Міцкевич: українські проекції

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, віце- президент Національного університету «Києво-Могилянська академія»

Ми переконані, що не можемо інакше служити Європі і людству, як тільки служачи вітчизні нашій, Польщі; що тільки тією мірою, якою ми будемо корисні польській справі, можуть скористатися нами Європа і людство
Адам МІЦКЕВИЧ

«ПЕРЕРОБКА КНИГИ МІЦКЕВИЧА»

Коли на початку 1847 року царські жандарми влаштували розгром Кирило-Мефодіївського товариства (яке в заведеній ними справі проходило як «Украйно-Славянское общество»), то серед вилучених у молодих київських «братчиків» матеріалів виявилися й твори політемігранта Адама Міцкевича — заборонена в Росії поема «Дзяди» та «Книги польського народу і польського пілігримства».

Пілігрими в розумінні Міцкевича — це мандрівники мимоволі, польські емігранти, які після поразки польської «ребелії» 1830—1831 рр., жорстоко придушені Миколою I, розбрелися по світах. Проте вони, вірив поет, усе одно тримають курс на святу землю — вільну Польщу й рано чи пізно зуміють-таки досягти її.

«Душа польської нації — Польське пілігримство», — цими словами починаються пройняті ідеєю національної свободи (й навіть польського месіанізму!) Міцкевичеві «Книги...». Вони мали чималий вплив на національні мріяння кирило-мефодіївців. У всякому разі, вже Дмитрій Бібіков, київський військовий, подільський і волинський генерал- губернатор, помітив неладне: відібраний у М.Костомарова «Закон Божий» (чи по-іншому — «Книга буття українського народу») — це не що інше, як «переробка книги Міцкевича».

Відправляючи начальнику третього відділення графу Орлову твір Міцкевича, він пояснював у супровідному листі: «Находимая у арестованных в последнее время малороссиян рукопись, которую Петров (студент, який доніс на кирило-мефодіївців жандармам. — В.П. ) называет «Законом Божьим», есть не что иное, как перевод или переделка означенного произведения» (тобто «Книг польського народу...»).

Граф Орлов не заперечував: у Міцкевича «все приноровлено к Польще, а в «Законе Божьем» — к Малороссии», доповів він царю Миколі I.

«Експерти» із третього відділення не помилилися. Справді, написана М.Костомаровим «Книга буття українського народу», програмовий документ Кирило- Мефодіївського товариства, має багато перегуків із твором Адама Міцкевича.

Той же біблійний стиль. Та ж ідея слов’янської федерації (в якій, мріяли кирило-мефодіївці, буде місце й для України). Такий же лаконічний — у дусі Книги книг — виклад національної історії. Та ж віра в націю, яка обов’язково пробудиться.

«Лежить у могилі Україна, та не мертва, бо вже приходить голос і пробудить, — писав М.Костомаров. — ...І встане Україна, і буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі слов’янськім...»

Цікаво, що і «Книга буття українського народу», і «Книги польського народу і польського пілігримства» чимось не вписувалися в існуючі стандарти радянської пори. Програмовий документ Кирило-Мефодіївського товариства в УРСР надрукували вже напередодні розпаду СРСР. Що ж до твору А.Міцкевича, то його немає ні в російському п’ятитомному зібранні творів поета, виданому в 50-ті роки (головний редактор Максим Рильський), ні, тим паче, в інших, менш повних, «есесерівських» виданнях польського поета. Існуючий в СРСР політичний режим тим самим мимоволі демонстрував свою спорідненість із російським самодержавством...

Матеріали жандармської справи про «Украйно-Славянское общество» свідчать, що третє відділення цілком точно вказувало на слід, який веде з Києва до Парижа. Там, у Парижі, діяло Слов’янське літературне товариство, до якого належали й Адам Міцкевич, і Павел Шафарик, автор «Історії слов’янської мови та літератури», «Слов’янської етнографії». 1847 року А. Міцкевич уже не читав у Колеж де Франс лекції про слов’янські літератури; в цей час наближався до завершення драматичний сюжет його стосунків із А. Тов’янським, «творцем нової релігії», пройнятої містикою та ідеєю польського месіанізму. Передчуваючи прихід «весни народів», А. Міцкевич невдовзі вирушить в Італію, щоб звідти мобілізувати земляків-пілігримів на новий бій за свободу Польщі.

Але поки що квітень 1847 року, й третє відділення констатує в своїх висновках факт, сказати б, типологічної спорідненості ідей кирило-мефодіївців і польських пілігримів: «Хотя из дела о Словянском обществе святых Кирилла и Мефодия доселе не видно, чтоб члены оного были в сношениях с польскими выходцами, но весьма вероятно, что действия парижского славянского обшества подали мысль и нашим молодым людям, уроженцам Малоросии, мечтать о восстановлении вольницы и их родины».

«За вашу і нашу свободу» — це старе гасло віленського професора Йоахіма Лелевеля (в якого в молодості навчався й Адам Міцкевич) витало в повітрі, лякаючи охоронців самодержавства тепер уже й українським сепаратизмом.

ТРИ ПЕТЕРБУРГИ

Крамольний подих свободи, спрямований проти російського самодержавства, «експерти» третього відділення помічали й у поемі А.Міцкевича «Дзяди». Текст її теж вилучали у кирило- мефодіївців — разом із рукописами поеми Тараса Шевченка «Сон» та «Кавказ».

І тут починається тема «трьох Петербургів» — трьох, оскільки поруч із іменами Міцкевича й Шевченка виринає ім’я Пушкіна з його «Мідним вершником». Цим твором російський поет, як відомо, вступив у суперечку з автором «Дзядів».

Третю частину своєї поеми, яка спонукала Пушкіна до полеміки, А. Міцкевич написав у Дрездені навесні 1832 року та надрукував у Парижі в листопаді. Мине менше року, і з’явиться «Мідний вершник». Але ще раніше, після того, як Микола I придушив польське повстання 1831 р., О. Пушкін відгукнувся на поразку тих, хто прагнув виходу Польщі зі складу Російської імперії, книжкою, яку він видав разом із В.Жуковським. Називалася вона «На взятие Варшави». Пушкін помістив у ній два свої вірші — «Клеветникам России» та «Бородинская годовщина». Обидва вони сповнені великодержавного духу. Російська імперія в цих віршах заговорила голосом Пушкіна. У них тріумфує дух завойовництва, підкорення чужих земель, серед них — і Міцкевичевої Варшави...

    Все стоит она (Росія. — В.П. ),
    А вокруг нее волненья пали
    — И Польши участь решена
    — Победа! сердцу сладкий час!

Ці рядки свого петербурзького друга Міцкевич прочитав у час великої національної скорботи поляків, і можна уявити, якої тяжкої образи та якого болю завдали вони йому. Почути вигук войовничої радості — «Польши участь решена» — було подвійно прикро, оскільки вихопився він із уст того, хто здавався однодумцем і кого називали співцем свободи. Що залишалося Міцкевичу? Він відповів третьою частиною «Дзядів». У ті дні, коли творилася поема, польський поет писав у листі до И. Лелевеля: «Твір цей вважаю продовженням війни, яку тепер, коли мечі заховано в піхви, треба вести пером».

М.М.САЖИН. КРАЄВИД КИЄВА З ЛІВОГО БЕРЕГА ДНІПРА. 40-вi рр. XIX ст. Т.Цявловська прокоментувала цей момент у сюжеті «Міцкевич — Пушкін» так: «Ложные (? — В.П. ) толкования некоторых стихотворений Пушкина, распространившиеся среди определенной группы читателей, дошли и до Мицкевича. И со всей решительностью своей цельной натуры польский поэт написал цикл резких стихотворений, осуждающих не только официозную Россию, но и вообще Россию, и не названного среди «русских друзей» Пушкина». «Мицкевич изменил дружбе», — так кваліфікує дослідниця нову ситуацію в історії стосунків двох поетів, не бажаючи помічати природності реакції А.Міцкевича й ставлячи все з ніг на голову.

Міцкевич написав політичну сатиру на російський абсолютизм, «серце» якого — Петербург. Російські дороги, прокладені навпростець, через пустелі й місця колишніх осель та поруйнованих замків (бо так звелів примхливий царський палець!); дух величезної казарми, начиненої полками, що «з царського указу ідуть зі сходу, щоб гнобити північ, а інші з півночі йдуть на Кавказ», легіони вислужливого чиновництва, звиклого до казнокрадства... І як символ самодержавної Росії — жандармська кибитка, що мчить, не вибираючи дороги, а в ній, можливо, французький чи швабський король, який раптом потрапив у неласку «жандарма Європи», чи й сам генерал Єрмолов, підкорювач Кавказу, якого у «Кавказькому бранці» славив О.Пушкін...

І ось Конрад, «Міцкевичів двійник», потрапляє до самого Петербурга, зведеного серед боліт на кістках і крові, бо такою була чергова примха Петра: «Се болотне гніздо цар уподобав і будувать звелів не місто людям, Але собі столицю...» Болем і сарказмом перейняті рядки «Дзядів», Петербург постає тут як диявольське місто, головний мешканець якого — цар, оточений ордою арлекінів:

    Хто бачив Петербург
    той скаже, може:
    Здвигнуть його
    могли хіба чорти.

Панорама Петербурга змінюється в А. Міцкевича «крупним планом» — і ми бачимо схожих на череду бобрів царя, царицю та їхню численну свиту, — придворних чиновників, гвардійців, строкатий рій дам, цих «саламандр півночі», які вийшли з царем на ПРОХІД, щоб позмагатися між собою у вірнопідданстві... Потім у метушні петербурзького «демосу» з’являються двоє друзів, Конрад (Міцкевич) та Пушкін, і «поет російського народу» виголошує звернений до пам’ятника Петрові I тираноборчий монолог... Пам’ятник той «ось-ось упаде й розіб’ється в штуки», пророкує А. Міцкевич; «сонце свободи» й теплий «вітер західний» таки розтоплять петербурзькі льодовики неволі, а поки що... Поки що —

    Бідний Народе, жаль мені твоєї долі...
    Один лиш знаєш героїзм — неволі.

О.Пушкін, як відомо, вступив у суперечку з А. Міцкевичем, написавши поему «Мідний вершник». Із-під його пера постала ода Петербургові й Петрові I. Цар Петро у Пушкіна — реформатор Росії, який чимало зробив для утвердження її державної величі. Щоправда, «мідний вершник» готовий розтоптати «маленьку людину», нещасного петербурзького чиновника Євгенія; поет відчув гостру колізію між інтересом держави й інтересом звичайної людини. Через те й Петро в нього дволикий: «кумир с простертою рукой» — але й «горделивый истукан».

Альтернативою ж диявольського міста в О.Пушкіна: виступає «Петра творенье», «юний град, Полнощных стран краса и диво» — про нього написано з любов’ю й ліричною силою. В тому ж ліричному потоці з’являються й згадки про Марсове поле — ясна річ, полемічно наставлені, проти антиімперських інвектив Адама Міцкевича. «Люблю воинственную живость Потешных Марсовых полей...»; «Люблю, военная столица, Твоей гордыни дым и гром...» А в «Дзядах» було в’їдливо-саркастично:

    «0сь величезна площа!
    Всяко звуть Її.
    Одні говорять, що се псарня:
    Тут цар вправляє пси,
    поки їх пустить
    На лови...
    Інші бачать саранчарню
    В тій площі, мовлять,
    що тут цар годує
    Насіння хмар тих
    сарани страшної,
    Що, випасена,
    вилетить колись
    І землю всю покриє
    та спустошить... »

Г. Макогоненко писав, що «Мицкевич не понимал ни национальных традиций, ни социального смысла истории, на зависимости приятеля (Петра I. — В.П. ) от условий жизни. Романтизм приводил Мицкевича к серьезным ошибкам…» Іншими словами, Адам Міцкевич не зрозумів ролі Петра I, не зрозумів російської історії... Ніби йдеться про дисертацію, а не про ПОЛІТИЧНУ САТИРУ... Якщо йти за логікою Н. Макогоненка, то й Пушкін багато чого й багато кого не зрозумів: польську революцію, Наполеона, Шаміля, Мазепу...

А тим часом існує геніально точна формула Тараса Шевченка: «В своїй хаті — своя правда...» Поему «Дзяди» писав патріот Польщі, поему про мідного вершника — патріот Росії. Чи ж дивно, що вони виявилися зовсім неоднаковими за змістом — ці два патріотизми? Один — самооборонний, другий — сповнений екзальтованої гордині...

І був ще патріотизм українця Тараса Шевченка, чиї поеми «Сон» і «Кавказ» теж потрапили 1847 року до жандармських досьє. Іван Франко, чий переклад поеми «Дзяди» я цитую в цій статті, стверджував у 1885 р.: «На мою думку, вплив Міцкевича на поетичну творчість Шевченка був далеко більший, ніж до цього часу припускають. Бо ж не тільки в таких творах Шевченкових першого романтичного періоду, як, наприклад, баладах «Причинна», «Тополя», «Русалка» і т.ін., але і в поемах історичних, у змісті та формі можна чимало знайти ремінісценцій з Міцкевича. Більше того — зразки і імпульси до своїх політичних поем 1843— 1847 рр. («Сон», «Кавказ» «Суботів», «Великий льох») міг він знайти, скоріше, у Міцкевича в «Дзядах», «Валленроді», «Петербурзі», ніж у будь-кого з російських поетів. Зокрема «Сон» Шевченка і «Петербург» Міцкевича виявляють багато спільних моментів, якщо абстрагуватися, зрозуміло, від цілком відмінного поетичного стилю обох поетів».

Шевченко, як і Міцкевич, написав політичну сатиру. В блискучій сцені генерального мордобиття, яке починається в царських палатах, а відлунює по всій Росії, він теж показав вислужливих арлекінів, мовби підхопивши інтонацію польського поета й довівши до вбивчого символу сцену із жандармською кибиткою: «Летить кибитка — візника жандарм Б’є кулаком, візник солдатиків Валить бичівном, все тіка з дороги, А хто не втік, того звалить кибитка...» У Міцкевича — моторошний варіант «птицы- тройки», яка жорстоко підминає все на своєму шляху; у Шевченка — сатиричний «розтин» деспотичної держави, в якій тріумфує кулак.

Шевченків Петербург дуже схожий на Міцкевичів. І Петро I у нього теж (як у Міцкевича) — сатрап, завойовник...

Отже, три Петербурги, три мідних вершники... Три генії та їхні національні мріяння. У політичній сатирі Міцкевича й Шевченка — туга за свободою Польщі та України, ненависть до її душителів. У Пушкіна — відчуття особливого призначення Росії, державна велич якої потребує нових просторів...

Чи знав щось Адам Міцкевич про українського поета, який простягував йому солідарну руку, бо так само мучився пекучим бажанням свободи для свого народу? Про це відомо небагато — хіба лиш те, що поему Тараса Шевченка «Кавказ» один із кирило-мефодіївців привіз Міцкевичу до Парижа. Самого ж автора «Кавказу» ось-ось мали відправити відбувати солдатчину. Один із відомих сучасників Пушкіна, який теж любив Росію та свободу, відгукнувся на заслання Тараса Шевченка весело- злими словами листа до друга: «Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я судьею, я сделал бы не меньше».

Тим сучасником був Віссаріон Бєлінський.

Звідки йому, несамовитому Віссаріону, було знати, що на світі існує національний біль тих, хто карався, мучився, але не каявся, хто все життя боровся за вашу і нашу свободу?

ПАНТЕЛЕЙМОН КУЛІШ І СТРАЖДАННЯ ГУСТАВА

Поема «Дзяди» знайшла відгомін і в долі та творчості ще одного поета, заарештованого в справі «Украйно-Славянского общества». Цим поетом був Пантелеймон Куліш. Улітку 1843 року та наступного 1844 року він гостював у родинному маєтку Міхала Грабовського в містечку Олександрівка (нині райцентр Кіровоградської області). Збирав матеріали для археографічної комісії, членом якої був, ходив довколишніми селами, записуючи історичні перекази й народні пісні, вечорами спілкувався з господарем — відомим польським поетом, прозаїком, критиком. Знаходив час і для творчості. Зокрема, перекладав IV частину поеми «Дзяди». І ось який загадковий запис залишив П.Куліш у щоденнику 9 серпня 1844 р.: «Переводил я эту пьесу под влиянием страданий, похожих на страдания Густава». Отже, у героєві А.Міцкевича Куліш помічав «сродну» душу, зізнаючись, по суті, в тому, що якраз у цю пору й сам він переживав драму нерозділеної любові, подібну до драми Густава, якому :кохана сказала: «Забудь мене. Я буду вічно тебе пам’ятати, але не можу бути твоєю»? І справді: до Олександрівки Пантелеймон Куліш приїхав невдовзі після невдалої спроби одружитися в Мотронівці з Олександрою Білозерською. Подробиці тієї малоприємної для амбітного П. Куліша історії свого часу детально зафіксував В.Шенрок — із уст Василя Білозерського, молодшого Кулішевого приятеля, брата Олександри, в 1845—1846 рр. — теж кирило-мефодіївця.

Олександрі Білозерській, коли Куліш просив її руки, було всього 15 років. Мати не погодилася на таку партію: Пантелеймон Олександрович видавався їй людиною бідною, без певного становища, донька ж — надто юною. І тоді всіх ошелешила Олександра. Вона сказала матері слова, яких від неї не чекали: «Вам не угодно, чтобы я вышла за Пантелеймона Александровича; я из вашей воли не выйду, но никто другой не будет моим мужем...» «Любовь ее преобразила, — згадував В.Білозерський, — и целую ночь мать прислушивалась у дверей к громким рыданиям дочери».

Болісно сприйняв відмову й Куліш. Чимось він і справді нагадував тоді Міцкевичевого Густава... Мотронівський епізод мав щасливе продовження: в грудні 1846 р. Пантелеймон та Олександра повінчалися; проте ще через кілька тижнів жандарми затримають Куліша у Варшаві, щоб невдовзі покарати чотирирічним засланням до Тули.

А усе ж складалося добре: наукове відрядження за кордон, медовий місяць, перспектива блискучої кар’єри...

При обшуку в П. Куліша знайшли аркуш із паризькою адресою Д.Міцкевича. «Кто вам дал адрес мятежника Мицкевича в Париже и для чего вы хотели с ним видеться?» — запитали Куліша на допиті в третьому відділенні. «О месте жительства Мицкевича я записал на листке своей портфели не с тем, чтобы видеться с ним, а единственно из свойственного путешественникам любопытства все за границею, — відповів арештований. — От кого же я узнал о месте его жительства, совершенно забыл». Куліш, звісно, злукавив, — але такі вже особливості «жанру» допиту в жандармському відділенні…

Уже значно пізніше, власне, наприкінці життя, пишучі свої літературні спогади «Майже півстолітгя тому», П.Куліш згадуватиме й Олександрівку, й Міхала Грабовського, й своє давнє захоплення Міцкевичем. І чи не олександрівські пенати Грабовського, в яких він перекладав «Дзядів», підказали йому ось ці рядки: «Любов до місцевого руського елемента в багатьох поляків доходила нерідко до перетворення обстановки й побуту свого на зразок козако-українщини. Сам великий Міцкевич не раз налаштовував свою ліру на український лад, і в своїй безсмертній поемі «Пан Тадеуш», цій слов’янській Одіссеї, зітхав за Київщиною.

Першою польською книжкою, яка потрапила мені до рук, було потерте зібрання віршів, серед яких — і чудова балада А. Міцкевича «Світезянка», балада, за поетичним складом зовсім наша, малоросійська...»

Втім, ці зізнання напишуться Кулішем уже тоді, коли XIX століття завершуватиметься, а такий бурхливий у його житті 1847 рік, коли він збирався побачитися в Парижі з Адамом Міцкевичем, перейде в далекий мерехтливий спомин...

Статтю російською мовою читайте в газеті "День"

2004-03-27 13:03:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар