30 українських пісень легендарного Радивилова - Україна Incognita
Україна Incognita » Сімейний альбом України » 30 українських пісень легендарного Радивилова
   

30 українських пісень легендарного Радивилова

Знаменитий мисливець Чукотки: «Після першого в житті приїзду до України в моїй душі прокинулося почуття Батьківщини»
Микола ХРІЄНКО, спеціально для «Дня»

Тоді, коли я був на святі першого оленятки у чукотському селищі Тавайваам, познайомився зі знаменитим каюром Чукотки Володимиром Радивиловим. Про нього я дізнався трохи раніше, коли прочитав у газеті «Крайний Север» цікаву розповідь під назвою «Радивилов, який став легендою». Саме цей чоловік на найдовшій у світі (трохи більше двох тисяч кілометрів) гонці «Берінгія» на собачих упряжках виборов звання абсолютного чемпіона, і його ім’я та результат спортивного досягнення було занесено до Книги рекордів Гіннесса. А в нинішньому році на цій же гонці, яка проходила на Камчатці, Радивилов хоч і став лише призером, але саме йому авторитетна суддівська бригада присвоїла офіційне звання — «Легенда Берінгії». За що? За те, що призером цього надзвичайно важкого, виснажливого і довготривалого змагання каюр із Чукотки став у віці 61 року. Небувалий результат!

Тоді, коли ми познайомилися у Тавайваамі, Володимир несподівано сказав: «А ви знаєте, що моє коріння з України? Коли я повернуся з тундри — дам сигнал...»

І ось лише сьогодні дзвінок від знаменитого каюра: «Я вже в Анадирі. Чекаю ввечері...»

Коли я прийшов на тимчасову квартиру до знаменитого каюра і мисливця Чукотки Володимира Радивилова, то він узяв у руки баян і сказав чистою російською мовою: «Назвіть якусь відому українську пісню, а я її заспіваю».

— «Ой на горі та й женці жнуть».

Абсолютно без акценту, чудовим голосом і з прекрасним музичним супроводом він виконав цю пісню на п’ять з плюсом.

— «Реве та стогне Дніпр широкий».

Знову п’ять з плюсом.

Далі я назвав пісні «Стоїть гора високая», «Два кольори», «Червона рута», «Ніч яка зоряна», «На долині туман», «Чорнобривці», «Дивлюсь я на небо», «Цвіте терен»...

І ці та інші пісні Володимир теж виконав «на відмінно». Диво та й годі!..

— Річ у тому, — пояснив Радивилов, — що моя мама Поліванчук Тамара Климівна народилася і виросла у селі Тернівка тодішнього Антонінського району Кам’янець-Подільської області (тепер Красилівський район Хмельницької області. — Авт.). Але її життя склалося так, що через прямий і незалежний характер вона потрапила у немилість місцевої влади. І саме через це, щоб не підкорятися самодурам, поїхала ще у 1941 році на Далекий Схід — у Приморський край. Там вийшла заміж за мого батька. Він росіянин, але через те, що дуже кохав маму, теж вивчив українську мову. Навіть читав журнал «Перець», який приходив до нас поштою з Києва. Мама закінчила курси механізаторів і стала відомою трактористкою й бригадиром у нашому районі. У роки війни працювала, як розповідали односельці, одна за двох чоловіків, відзначалася надзвичайною витривалістю і наполегливістю. А ще — вона була активісткою художньої самодіяльності. У сільському клубі на концертах обов’язково співала українські пісні, читала вірші Тараса Шевченка й Лесі Українки, дуже любила вірш Павла Тичини про трактористку Лесю Кулик, бо ж сама була завзятою трактористкою. Пізніше мама й батько забрали до себе з України мою бабусю Горпину Миронівну. Вона розмовляла тільки українською мовою, знала іще більше, ніж мама, українських пісень, прислів’їв і казок. А ще навколо нашого будиночка завжди радувало око розмаїття квітів — мальви, чорнобривці, айстри і навіть барвінок з України прижився.

«ПIСНЯ ПРО РУШНИК»

Мама дуже любила прикрашати землю квітами. Я дотепер пам’ятаю рядки з вірша Лесі Українки, які вона так любила читати зі сцени:

Я на вбогім сумнім перелозі
Буду сіять барвисті квітки,
Буду сіять квітки на морозі,
Буду лить на них сльози гіркі.
І від сліз тих гарячих розтане
Та кора льодовая, міцна,
Може, квіти зійдуть —
і настане
Ще й для мене весела весна...
...Так! Я буду крізь сльози
сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись.
Буду жити! — Геть думи сумні!

Коли мама постаріла, то я забрав її з Приморського краю до себе на Чукотку. І вона, як найдорожче і найпотрібніше, взяла із собою серп і сапу. Часто повторювала: «Без землі я жити не можу...»

— А як склалося ваше особисте життя?

— Закінчив культпросвітучилище в Уссурійську, а також інститут культури в Хабаровську. Але в мене такий характер, така натура, що не можу жити на одному місці — все шукаю пригод і перемін. Тому й поїхав на Чукотку. Спочатку працював у геологічних експедиціях, потім теслею, кочегаром, навіть грав на баяні у ресторані. Пізніше перебрався у Берінгівський район у чукотське селище Алькатваам і жив там 30 років. Працював морським мисливцем на моржів і тюленів, також полював узимку на хутрових звірів у тундрі, а влітку рибалив. До речі, у мене був найбільший город на Чукотці. Разом із дружиною (вона чукчанка) і моєю мамою (я вже говорив, що вона на старості переїхала до нас з Далекого Сходу) ми вирощували на відкритому ґрунті та в теплицях картоплю, огірки, помідори, часник, капусту, редьку, цибулю, кріп, петрушку. Тримали дві корови, кіз, бугая і свиней. Літо на Чукотці дуже спекотне, світловий день — усі 24 години, тож картопля росла так швидко, що аж земля тріщала. А з України я привіз навіть саджанці чорної смородини. Ягоди в неї були такими солодкими, ніби цукерки...

— То ви й в Україні були?

— Був. Їздив років вісімнадцять тому в село Кременчуки Красилівського району Хмельницької області. Там тоді жила моєї покійної мами тітка Мокрина і її двоюрідна сестра Євгенія. У тому селі, хоч як то дивно, геть усі жінки схожі обличчям на мою маму. Люди обов’язково, навіть на вулиці, вітаються вранці, ніхто не лається... У мене серед тих людей дуже швидко відродилася українська мова. Це було потрясінням для мене — як відкриття самого себе. Там у моїй душі прокинулося відчуття Батьківщини. Я ніби вдруге народився на світ. На знак подяки я дав концерт усім мешканцям села Кременчуки, проспівавши для них під баян майже тридцять українських пісень. І мене в Україні признали таки своїм — українцем... Я милувався соняшниками, яблунями з яблуками, калиною, чорною родючою землею, по якій ходять на своїх довгих ногах білі лелеки. Для мене там світ перевернувся, але перевернувся на краще...

— А чому ви переїхали жити з тундри в Анадир?

— Наукою вирішив зайнятися. За своє довге життя на Півночі я об’їздив багато чукотських стійбищ і записав від старих людей давні пісні, перекази, легенди... Хочу опрацювати все це — і видати окремою книгою. Перекладаю також чукотською мовою «Слово о полку Ігоревім». Я відкрив у цьому творі такі мовні переплетіння, які зацікавлять і російських, і українських, і чукотських філологів...

2011-12-14 10:54:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар