1943 рік… Про заснування в окупованому Львові Української академії мистецтв - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » 1943 рік… Про заснування в окупованому Львові Української академії мистецтв

1943 рік… Про заснування в окупованому Львові Української академії мистецтв

Любов ВОЛОШИН, заслужений діяч мистецтв України

Заснування у Львові за часів німецької окупації Української Академії Мистецтв, її короткотривала, сповнена великих творчих задумів діяльність – це один із тих епізодів в історії нашого художнього шкільництва, які свідчать про нелегкий, часом драматичний шлях його становлення. На жаль, ця сторінка все ще недостатньо висвітлена нині у вітчизняній мистецтвознавчій літературі і цілковито затерта у суспільні пам’яті сучасників. І це не дивно. Тоталітарний  режим в Україні впродовж багатьох десятиліть тримав під особливо строгою цензурною забороною кожен факт, що стосувався українського культурно-мистецького життя в окупованому німцями Львові. З офіційних радянських джерел були повністю викреслені імена тих представників української творчої інтелігенції, які у несприятливих умовах світової війни і чужоземної окупації намагались відстоювати національну гідність і культурні інтереси свого народу. З кінцем війни майже всі вони, щоб уникнути більшовицьких репресій, змушені були емігрувати на Захід, потрапляючи автоматично у списки затаврованих режимом і заборонених на рідній землі ’’зрадників’’ народу.

Таким чином більшовицька влада підтримувала наскрізь фальшиву пропагандистську версію про т. зв. ’’визволення’’ західноукраїнських земель ’’добрими’’ радянськими визволителями від ’’злого’’ німецького окупанта. Проте доступні сьогодні документальні матеріали і мемуарна література тієї епохи дають можливість більш об’єктивно поглянути на події того часу, зважаючи в першу чергу на факти, які в тих умовах сприяли національним інтересам нашого народу. Цікаві з цього погляду спогади письменника Остапа Тарнавського, який в ті воєнні роки мешкав і працював у Львові, переживши тут спочатку більшовицьку (1939-1941), а потім німецьку окупацію (1941-1944).

’’Коли з перспективи поглянути і порівняти   ці два періоди, - пише він, - то вони в основному подібні…Та все ж є засаднича різниця між тими двома окупантами. Совєтська система- це забреханість – у пропаганді, у діяльності, у щоденному житті. Пропаганда гуділа, що армія йде визволяти братів, а першими, хто прибув на окуповані терени, були поліційні когорти з готовими списками, кого арештувати, і готовий персонал і засоби транспорту для вивозів. Всі ці злочинні заходи відбувались ніччю, ніччю захоплювали людей на заслання, в таємниці навіть перед власними громадянами. Німці були не менш жорстокі, але вони все робили відкрито. Совєтська окупація знищила все національне життя, що його з таким трудом намагались творити наші патріоти у невідрадних обставинах польського панування, і підпорядковувала все своїй системі, що її контролювала партійним апаратом і вишколеною сіткою поліційного контролю, не допускаючи ніякої свобідної думки. Німці не контролювали думок, вони не влазили чобітьми в душу людини… Німецька окупація не накладала намордника на культурне життя українців в Галичині, що легко зуміли зробити більшовики… Ось тут і причина, що під час німецької окупації все ще було місце для української думки, все ще була змога бодай у малій мірі щось зробити для вільно української культури, можна було виповнити цю культуру українським духом.’’

ВИКЛАДАЧІ ТА СТУДЕНТИ УКРАЇНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ У ЛЬВОВІ. ФОТО 1943 Р. (У ЦЕНТРІ РЕКТОР ВАСИЛЬ КРИЧЕВСЬКИЙ)

У цих свідченнях О. Тарнавського, мислячого, інтелігентного очевидця подій того часу, маємо пояснення, чому прихід німецьких військ до Львова у червні 1941 р. був сприйнятий галичанами, - особливо на перших порах, - як певне полегшення. У свідомості загалу ще кривавили тоді свіжі рани, що їх завдала українській культурі попередня дворічна більшовицька окупація з її нещадним терором. Умонастрої української інтелігенції того часу найточніше виразив в одній із своїх критичних статей 1941 р. інший очевидець тих подій – Микола Голубець, знаний у Львові, авторитетний критик та мистецтвознавець. З болем серця і властивою йому гостротою полемічного вислову писав він тоді про недавно минулий совєтський режим: ’’Два роки бушувала по нашій землі безшабашна агітка, два роки провокувала наші найсвятіші почування комуністична зграя платних агентів, що в міру потреби прикидалися то керівниками культурно-творчого життя, то миро помазаними теоретиками ’’соцреалістичного примітивізму’’. Не солодко жилося українським образотворцям під опікуючими крилами НКВД..., а хто все ж таки прожив ті два кошмарні роки, ховаючись в собі, то щойно тепер лікує рани і близни своєї до краю змарганої душі.’’  З приходом німців до Львова українська інтелігенція з новою енергією взялася до культурної праці, намагаючись хоч якоюсь мірою відновити зруйноване попереднім окупантом і використовуючи при тому кожну можливість діяти в умовах нав’язаного режиму нового завойовника. Важливо зазначити, що у Львові в ті воєнні роки зосередилась значна кількість творчої інтелігенції – письменників, поетів, журналістів. художників, акторів, що прибули сюди, гнані воєнною завірюхою з усіх кінців України. Численний загін складали тут, передусім, місцеві художники. Були це як представники старшого покоління (О.Курилас, А.Манастирський, О.Кульчицька), так і молодші мистці, які ще до війни творили авангард художнього життя  Львова, гуртуючись навколо АНУМу (С.Гординський, В.Гаврилюк, В.Ласовський, Е.Козак, Я.Музика, М.Осінчук, А.Коверко, В.Манастирський), а ткож – колишні учні школи О.Новаківського із групи ’’РУБ’’, тепер вже зрілі мистці – С.Гебус-Баранецька, М.Кміт, В.Дядинюк, С.Луцик, С.Смольський, А.Малюца та інші. Поруч із ними ще з 20-х років активно працювала у Львові сильна когорта наддніпрянських художників, представників т.зв. ’’пореволюційної еміграції’’ – таких як П.Ковжун, Р.Лісовський, М.Бутович, С.Литвиненко.

Їх ряди поповнила наступна хвиля українських емігрантів: були це наддніпрянські мистці, які прибули до Львова після радянської окупації Галичини в 1939 р. та з приходом німців свідомо залишились тут, щоб працювати для української культури (М.Азовський, М.Дмитренко, М.Неділко, М.Мухин, М.Єршов, С.Стешенко та інші).

В 1943 році, коли почався відступ німецької армії зі східних теренів України, звідти на Галичину і, зокрема, до Львова, ринула третя хвиля української творчої еміграції, що рятувалась на Заході України від неминучого сталінського терору. Так опинились тоді у Львові талановитий мистець, професор Харківського художнього інституту Михайло Козик, також харківські художники М.Жеваго, К.Бульдін та активний український діяч у Харкові Аркадій Любченко. Із Києва прибули В.Кричевський, Б.Костенко, Ю.Кияченко, Б.Крюков, Д.Нарбут, Л.Морозова, А.Наконечний та інші.  Якщо доповнити цей список іменами згуртованих тоді у Львові талановитих письменників, поетів, журналістів, акторів і музикантів, то Львів тих років вимальовується як незвичайно цікавий, багатий яскравими творчими індивідуальностями культурний осередок. До того ж, - як слушно завважує О. Тарнавський, - це було ’’найбільш стабільне (в тих воєнних роках в Україні – Л.В.) місто,  далеке від фронтів і без того окупаційного натиску, що його терпіли інші терени’’.  Всі ці обставини спричинились до того, що у Львові, попри всі труднощі воєнного часу, за порівняно короткий період німецької окупації (червень 1941 – серпень 1944 рр.) розгорнулось на диво інтенсивне  культурно-мистецьке життя. Немало сприяв цьому факт, що на чолі т. зв. Українського Центрального Комітету (організаційно найвищої української установи, підпорядкованої німецькій окупаційній адміністрації) був тоді Володимир Кубійович, відомий вчений і громадський діяч, який уміло вів дипломатичну політику з окупаційними владами, забезпечуючи таким чином усі можливі на той час умови для розгортання українського культурного життя. ’’Результатом його політики, - згадує інший очевидець цих подій К.Звіринський, - було відкриття українських шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, товариств, установ, бібліотек, видавництв, театрів. українська культурна діяльність була на піднесенні, хоч основні події розвивались не в середині (себто –не на офіційній поверхні, - Л.В.), а в підпіллі. У боротьбу за незалежність була включена вся молодь, найширші верстви населення Галичини. Кожен робив щось для справи, кожен належав до якогось гуртка, об’єднання, організації.’’

Мистецьке життя Львова тих воєнних років, що постає нині перед нами зі шпальт часопису ’’Наші дні’’, мимоволі викликає подив інтенсивністю і напругою національного інтелектуального тонусу. Вже в перші місяці після приходу до Львова німецьких окупаційних військ, у грудні 1941 р. була організована тут Спілка Українських Образотворчих Мистців (СУОМ), підпорядкована  Українському Центральному Комітетові.

Метою СУОМ, як вказував у вступній статті до каталогу третьої виставки Спілки її голова – художник Іван Іванець, було: сприяти процесові розбудови українського мистецтва, поглиблювати його національний характер та скріплювати його зв’язок із актуальними проблемами життя народу. Під крилом СУОМ сконцентрувались майже всі присутні на той час у Львові творчі сили. 

За період від грудня 1941 р. по серпень 1944 р. Спілка влаштувала у Львові п’ять великих мистецьких виставок, у яких брали участь сотні українських мистців з України та з-за кордону. Крім трьох великих оглядових виставок українських мистців, що відбувались щороку в грудні (1941, 1942, 1943), Спілка організувала в липні 1942 р. ’’Виставку чотирьох’’ (О.Новаківського, П.Холодного, І.Труша та П.Ковжуна), а в червні 1943 р. – велику ретроспективну виставку творів О.Кульчицької. Кожна із виставок супроводжувалась ґрунтовними мистецтвознавчими рецензіями у пресі (переважно М.Драгана, М.Голубця, М.Островерхи, С.Гординського) та виданням двомовних німецько-українських каталогів. Художнє життя Львова тих років не обмежувалось, однак, тільки виставковою діяльністю та енергійною художньою критикою і публіцистикою. Не менш активно розгортали тут свою роботу художні навчальні заклади. З квітня 1942 р. по осінь 1943 р. у Львові, по вул. Снопківській, 47, діяла україномовна Державна Мистецько-Промислова школа, яку очолював проф. М.Осінчук, а згодом – архітектор Є.Нагірний. І саме в ті тривожні воєнні  роки в культурно-мистецьких колах Львова знову спалахнула давня, незреалізована ще в 20-30-х роках мрія про створення в Львові Української Академії Мистецтв.  У воєнних умовах окупованого німцями Львова, здавалось би, всупереч усякій логіці, розпочались заходи щодо організації Української Академії Мистецтв. Ініціаторами були, переважно, мистці-емігранти, що з’їхались тоді до Львова. Всі вони були досвідченими, професійно вишколеними  мистцями, в минулому – випускниками (а часто і викладачами) художніх вузів Києва, Харкова та мистецьких академій Західної Європи. Із собою вони принесли в художнє життя Львова не тільки досвід і традиції своїх шкіл, але й – що дуже важливо – невикористану педагогічно-творчу енергію, яка  прагнула реалізації. 

Слушна нагода трапилась незабаром. Восени 1943 р. окупаційна німецька влада із властивою їй цинічною безоглядністю почала ’’пристосовувати’’ існуючий вже у Львові художній навчальний заклад до актуальних потреб райху. З цією метою львівську Мистецько-Промислову школу, було радикально перепрофільовано у т. зв. ’’Bauwesenfachschule’’ (’’Будівельну профшколу’’). Це означало, що українська творча молодь, яка прагнула продовжувати свою професійну мистецьку едукацію, фактично опинилась на вулиці. 

Тоді Український Центральний Комітет (УЦК), очолений  на Галичині заступником  В.Кубійовича, д-ром Костем Паньківським, висунув ініціативу заснувати у Львові Українську Академію Мистецтв, яка, - щоб не дратувати і не насторожувати окупанта, - мала діяти під прикриттям скромної офіційної назви ’’Вищі Образотворчі Студії’’ (’’Hoheren Kunstmalerfachstudien’’). До викладання у новозаснованому навчальному закладі відразу знайшлись висококваліфіковані педагоги. 

У жовтні  1943 р. був оголошений набір до новоствореного художнього закладу, і в скорому часі відбулося відкриття Академії.

На її відкритті  виступив з інавгураційною промовою її ректор Василь Кричевський, один із провідних мистців Наддніпрянської України, який незадовго перед тим прибув до Львова, евакуюючись із прифронтового Києва. У своєму виступі В.Кричевський виразно задекларував новостворену у Львові Академію Мистецтв, як спадкоємницю ідей та організаційних принципів діючої у 20-х роках у Києві Української Академії мистецтв.

Понад півсотні студентів, які успішно здали тоді вступні іспити до Академії, було розподілено по трьох відділах: малярства, графіки і скульптури. В системі викладання застосовувались новітні, випрацювані   ще в київській Академії, методи професійної підготовки художників: був запроваджений структурний поділ Академії не за факультетами, а за принципом індивідуальних навчально-творчих майстерень, керованих авторитетними педагогами, кожен з яких мав власну концепцію творчого бачення.

 Професорсько-викладацький склад новоствореного вузу відзначався високим рівнем фахової і педагогічної компетенції, який вповні відповідав вимогам вищого навчального закладу.

Це були досвідчені художники, котрі на той час вже мали за собою довгі роки творчої і педагогічної праці.  Всі вони були емігрантами із Наддніпрянської України, визнаними там і авторитетними мистцями, яких насильно вирвала з їх рідного творчого  середовища хвиля революційних, а потім воєнних катаклізмів.

Ректор Академії, Василь Кричевський (1873-1952), - тоді вже сімдесятилітній ’’ветеран’’ української образотворчості, був відомий ще на початку  ХХ ст. і пізніше, у роки пореволюційної ’’українізації’’, як один із активних діячів культурно-національного руху на Сході України. В минулому – професор заснованої в 1917 р. Української Академії Мистецтв, а потім – Архітектурного та Художнього інститутів у Києві, він мав неоціненну практику як педагог і керівник, а при тому був на рідкість інтелігентною людиною, тонким, вдумливим художником-інтелектуалістом, здатним підтримати творчий дух у новоствореному викладацькому колективі.

На малярському відділі Академії викладали три цікаві ’’расові’’ живописці, кожен з яких був яскраво вираженою індивідуальністю, - Михайло Козик, Михайло Дмитренко і Микола Азовський. найстарший  з них, Михайло Козик (1879-1947), - талановитий живописець, молодший ровесник і соратник В.Кричевського, був довголітнім викладачем живопису і технології малярства спочатку в Київському художньому училищі (1915-1925), згодом у Київському художньому інституті (1925-1932) та у Харківському художньому інституті (1932-1940). Був улюбленцем академічної творчої молоді, котра тягнулася до нього, як до мистця солідної малярської культури і прекрасного колориста, полотна якого сяяли ніжною перламутрово-голубою гармонією барв.

Перебуваючи під час німецької окупації 1942 року у Харкові, М.Козик займав посаду ректора Харківського художнього інституту, де робив  усе  можливе,  щоб  рятувати  людей  та  інститутське майно.  І все ж прихід радянських військ до Харкова у 1943 р. загрожував М.Козикові неминучими репресіями з боку сталінського режиму. Так, восени 1943 р. він опинився ’’на еміграції’’ у Львові, де його твори були відразу завважені і високо оцінені галицькою критикою.

Другий викладач живопису  Михайло Дмитренко був родом із Полтавщини. Він – один із талановитих послідовників Федора Кричевського, під керівництвом якого навчався у Київському художньому інституті (1926-1930), згодом (з 1934 р.) був його асистентом, а від 1936 р. – викладачем на посаді доцента  рисунку в цьому ж інституті. До Львова прибув, посланий для агітаційно-оформлювальних робіт ще в 1939 р., під час першої совєтської окупації Галичини. З приходом сюди німецьких військ свідомо залишився у Львові, беручи активну участь в українському художньому житті. Був членом правління СУОМ, постійним учасником виставок цієї Спілки. 

Третім викладачем на живописному відділі був Микола Азовський (1903-1947), мистець доброго професійного вишколу, талановитий портретист і майстер монументального малярства. Художню освіту отримав у Києві, в Українській Академії Мистецтв.

Графічний відділ в Академії провадив сам Микола Бутович (1895-1961), один із загальновизнаних лідерів і репрезентантів української графіки на міжнародних виставках довоєнного періоду. Цей потомок давнього козацького роду на Полтавщині вписався в мистецьке  життя Львова значно скоріше, ніж інші його колеги-викладачі. Як учасник визвольних боїв армії УНР, він вже в 1920 р. був інтернований до Польщі, звідки і почались його мандрівки по Європі. Навчався спочатку у Празі (в Академії мистецтв та Мистецько-промисловій школі) і завершив фахову освіту в Ляйпцігу, де в 1927 р. закінчив Академію Графічних Мистецтв. В мистецьких колах здобув високий авторитет як творець специфічного гротескно-експресивного стилю у графіці, автор серії міфо-поетичних образів на тему української народної демонології.  

На відділі скульптури тут викладав Сергій Литвиненко (1899-1964) – мистець відомий і авторитетний  у Львові ще з довоєнних років, автор надмогильного пам’ятника І.Франкові на Личаківському цвинтарі. Подібно до М.Бутовича, був родом із Полтавщини, на Захід потрапив у 1920 р. разом з інтернованими частинами армії УНР. Фахову освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв (1924-1929). Після короткого стажування в Парижі (1929-1930) з кінця 1930 р. активно працював і виставлявся у Львові. 

Аналізуючи сьогодні творчі біографії згаданих викладачів Академії, можемо лише уявити собі, як багато міг би зробити такий професорсько-викладацький колектив для формування молодого покоління української творчої молоді, якби воєнні події не перервали діяльність цього вищого навчального закладу вже з самого її початку.

Наприкінці жовтня 1943 р. у зв’язку із наближенням фронту і наступом радянських військ  діяльність Української Академії Мистецтв у Львові було припинено. Викладачів і студентів евакуйовано до гірського містечка Криниця на Західній Лемківщині (нині -  територія Польщі). Викладачі Академії, вихідці із Наддніпрянської України, добре обізнані з діями більшовицького репресивного режиму, першими почали покидати Криницю, емігруючи у різні країни Західної Європи – до Німеччини, Австрії, Франції, а звідти – до США (М.Бутович, М.Дмитренко, С.Литвиненко), до Венесуели (В.Кричевський) та Аргентини (М.Азовський). Там, на чужині, кожен з них мав принаймні можливість продовжувати творчу працю для культури свого народу, беручи активну участь у мистецькому і громадському житті української діаспори. Не відважився виїхати на Захід лише М.Козик, котрий почував себе в мистецтві до певної міри традиціоналістом, пов’язаним усіма своїми коренями з рідною землею, з її тематикою і творчим спадкоємством. За ці патріотичні почування заплатив дорого: його, талановитого мистця і педагога, котрий мав за собою 28 років самовідданої  викладацької роботи, виховавши за цей час сотні молодих художників, було на довгі роки цілковито витерто з історії українського мистецтва, позбавлено присвоєного йому ще в Харківському художньому інституті звання професора, виключено зі Спілки художників України та заборонено викладати у художніх вузах.

Нині, однак,  для нас важливий, передусім, сам факт заснування в окупованому, воєнному Львові Української Академії Мистецтв. В невідрадних умовах того часу акт цей був, без перебільшень, героїчним подвигом багатьох тогочасних діячів української культури, а для нас нині є свідченням живучості творчого духа нації.

І ще одне: факт цей назавжди увійде в історію українського вищого художнього шкільництва, як один із тих яскравих епізодів, в котрих переконливо виявилась спадкоємність культурних, освітянських надбань Галицької і Наддніпрянської України.

Теги:
2013-07-11 18:40:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар