16 жовтня - Україна Incognita

16 жовтня

1813. Відбулась «Битва народів». 

Битва на Вахаутських висотах. Картина Володимира Мошкова,1815

Ілюстрація з сайта uk.wikipedia.org

Після російської кампанії Наполеона, яка закінчилась повним розгромом французької армії, його противники утворили Шосту коаліцію, яка об’єднала Англію, Росію, Іспанію, Португалію, Прусію, Австрію, Швецію і частину дрібних німецьких держав-князівств. Армія Наполеона скоротилась до декількох сотень тисяч солдат, об’єднанні сили Шостої коаліції на східному березі Рейну, за деякими даними, налічували до мільйона солдат. Наполеон набрав новобранців, на заміну загиблих у Росії ветеранів, зумів досягти двох перемог над російсько-пруськими військами під Лютценом 2 травня і під Баутценом 20 — 21 травня, що призвело до короткочасного припинення вогню. Війська коаліції під командуванням Гебхарта фон Блюхера, кронпринца Карла Юхана Шведського і Карла фон Шварценберга, слідуючи стратегії Траченбургского плану, уникали прямих зіткнень з Наполеоном, проте билися проти його маршалів, здобувши перемоги під Гроссбеереном, Катцбахом, Кульмі і Денневітце. Маршалові Удіно з 120-тисячною армією не вдалося взяти Берлін, і Наполеон, у зв'язку з загрозою з півночі, був вимушений в кінці вересня відступити на захід від Ельби. Він організував табір під Лейпцігом, прикриваючи свої тилові лінії і чекаючи війська союзників. Пруські війська наступали від Вартенбургу, російські і австрійські — від Дрездена, шведські — з півночі. Наполеон прагнув вирішальної битви, оскільки стратегія союзників на виснаження сил забезпечувала їм перевагу через набагато більші ресурси. Армія французького імператора налічувала понад 190 тисяч солдатів, 14 тисяч кінноти і близько 600-700 гармат. Як вважають історики, фатальною для Наполеона стала тактична переоцінка своїх військ, які були виснажені попередніми боями і багатоденними переходами (та і взагалі складалися переважно з новобранців), і стратегічна недооцінка військової сили союзників. Через неточну інформацію він сумнівався у присутності австрійських — Богемської (як і раніше не вірив у вступ Австрії у війну, через свої родинні стосунки з імператором Австрії Францом II) і Силезької (вважав, що вона знаходиться значно північніше) — армій.

1840. Нова Зеландія проголошена британською колонією.

1846. У шпиталі Бостона вперше в хірургічній операції в якості анестезії використали ефір.

1853. Турецький султан оголосив війну Росії -початок Кримської війни. 

Атака бригади легкої кавалерії під Балаклавою 25 жовтня 1854 року у Кримській війні, Вільям Сімпсон, 1 березня 1855 року.

Ілюстрація з сайта uk.wikipedia.org

У лютому 1853 р. російський імператор Микола І відрядив до Стамбула морського міністра князя Олександра Меншикова. Той зажадав від султана Абд аль-Маджида згоди на протекторат Росії над 12 млн православних жителів його імперії (як того формально вимагав Кючук-Кайнарджійський мирний договір). Султан відмовився, натомість попросив англо-французький флот увійти в протоку Дарданелли, щоб захистити Туреччину від можливої російської агресії. 21 травня обурений Меншиков залишив Стамбул. У червні Абд аль-Маджид видав фірман, яким офіційно гарантував права та привілеї християн імперії, насамперед православних. Проте, за наказом Миколи І, 82-тисячний російський корпус під командою генерала Михайла Горчакова 21 червня 1853 року форсував річку Прут і захопив Молдавію та Валахію - васальні князівства Османської імперії. У відповідь на російську окупацію представники Британії, Франції, Пруссії та Австрії зібралися у Відні і прийняли звернення до султана з вимогою дотримуватися всіх попередніх угод щодо православного населення. Султан проігнорував цей заклик і зажадав повернення російських військ за Прут. Цар відмовився, і 16 жовтня Стамбул оголосив Петербургу війну. 20 жовтня Микола І підписав маніфест "Про війну з Оттоманською Портою".

1907. Народився Петро Григоренко, український генерал-майор, правозахисник. 

Петро Григоренко та Софія Калістратова

Фото з сайта uk.wikipedia.org

Петро Григорович Григоренко народився у селі Борисівці (тепер Запорізька область). Навчався в Харківському технологічному інституті, Академії Генерального штабу. Служив у Червоній армії, учасник боїв на ріці Халхин-Гол (1939), брав участь у радянсько-німецькій війні у 1941-1945 роках. З 1945 викладач Військової академії імені Фрунзе (Москва). У 1961 виступив з критикою сталінізму та політики М.Хрущова. 1963 створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що 1964 року був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964-1965 і 1969-1971 роках зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, не мав ніякої роботи. У травні 1976 року став членом-засновником московської Гельсинської групи за дотримання прав людини. Через свого близького товариша Миколу Руденка сприяв утворенню 9 листопада 1976 року в Києві Української Гельсинської групи. Першою постаттю у дисидентському русі середини 1970-х років у Москві був академік, автор водневої бомби Андрій Сахаров. Влада не сміла його арештувати і терпіти не могла, тому десь 1973 року вивезла з Москви до Нижнього Новгорода під нагляд КДБ. У цей час генерал Григоренко стає центром дисидентства Радянського Союзу. Григоренко — координатор діяльності Української і Московської гельсинських груп. Комуністична влада розгубилася, адже групи створені для сприяння. Кому? — Владі. Сприяння у чому? — У виконанні нею гуманітарної частини Заключного акту Гельсинської наради. Та оговтавшись після несподіванки, чекісти взялися репресувати членів Гельсинських груп. Григоренка у листопаді 1977 року спровадили за кордон, нібито на операцію, а потім позбавили громадянства і заборонили повертатися в СРСР. Помер Петро Григорович на вигнанні у США 1987 року, не доживши 4 роки до проголошення України незалежною державою. У спогадах писав про себе: «Я прожив довге і складне життя, пережив часи смутні, бурхливі і страхітливі, заглядав смерті в очі. Був свідком руйнувань і пробудження; стрічався я з безліччю людей, дошукувався, захоплювався, помилявся і прозрівав, жив серед людей і для людей, покладався на їхню допомогу, послуговувався їхніми добрими порадами й повчаннями, багато з яких дуже позначилися на моєму житті, вплинули на формування його. І ця книга переважно про них, цих людей.» Це скромно сказано. Насправді в умовах тотальної цензури й контролю за думками, щоб виробити свій світогляд і його виявляти, треба було мати непересічний розум, сміливість і твердий характер. Усе це й зробило з нього борця за свободу й справедливість і поставило у шеренгу славних синів української нації.

1918. Імператор Австро-Угорщини Карл I оголосив про намір створити з своєї країни союз чотирьох держав — австро-німецької, чеської, югослов'янської й української.

Карл Франц Йозеф фон Габсбург-Лотрінген

Фото з сайта uk.wikipedia.org

1918. Гетьман Павло Скоропадський видав наказ про відродження козацтва.

Скоропадський в козацькій уніформі

Фото з сайта uk.wikipedia.org

1944. Відновив роботу Львівський університет імені Івана Франка.

Львівський університет у 2009 році

Фото з сайта uk.wikipedia.org

1946. За вироком Нюрнберзького трибуналу в будівлі Нюрнберзької в'язниці страчені нацистські злочинці.

Ґерінґ і Гесс під час судових слухань

Зображення з сайта uk.wikipedia.org

1978. Іван Павло II став 264-им Папою Римським.  

Іван Павло ІІ. Бразилія, 1997 рік

Фото з сайта uk.wikipedia.org

На початку 1960-х років з'явилося багато нових тенденцій, що розвинулися впродовж 1970-х: використання та зловживання засобами масової інформації, матеріалізм і споживацтво, сексуальна революція та рухи проти приросту населення, проникнення комунізму в політичні і суспільні структури та утвердження секуляризму як панівної ідеології розвиненого світу. Іван Павло II, будучи Архієпископом Кракова, переконався на власному досвіді у складності втілення в життя постанов II Ватиканського Собору. Тому його понтифікат був позначений двома визначальними рисами: велика кількість опублікованих праць та постійні подорожі, протягом яких Святіший Отець відвідав із пастирським візитом майже усі країни, де є католики. Іван Павло II та його курія написали стільки праць, які за кількістю і якістю дорівнюють працям таких великих богословів, як Святий Тома Аквінський. Самих лише енциклік Іван Павло II видав 14. До найвідоміших належать: Redemptor hominis (1979), Dives in misericordia (1980), Laborem exercens (1981), Slavorum apostoli (1985), Dominum et vivificantem (1986), Sollicitudo rei socialis (1987).

   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар