«Як нині збирається віщий Олег...» - Україна Incognita
Україна Incognita » Маршрут №1 » «Як нині збирається віщий Олег...»

«Як нині збирається віщий Олег...»

Анатолій Сигалов, член комісії Київради з топонімічних назв

Оспіваний великим Пушкіним, знайомий зі шкільних років, Олег часто уявляється нам в ореолі легендарному, дещо романтичному й казковому. Між тим це цілком реальна історична особа, мудрий державний діяч свого часу. Підкоривши племена древлян, сіверян, радимичів, він значно розширив володіння Київської Русі, а згодом здійснив переможний похід на Царгород (Константинополь) і у 911 році уклав вигідний для Русі договір із Візантією. Саме він виголосив про Київ: «Це буде мати городам руським».

Минали десятиліття, минали віки й епохи... Безжалісна рука часу руйнувала, палила, ховала. Але вистояла, пройшла усі негоди, дійшла і до наших днів гора Щекавиця. І твердження про те, що саме на ній «словеть могыла Олегова», хвилює не одне покоління археологів, істориків, краєзнавців.

Отже, якщо збереглася Щекавиця, то має бути хоча б якийсь натяк на могилу князя Олега... Сповнений таких думок, я підхожу до підніжжя гори Щека, вузькою вулицею, — до речі, Олегівською, піднімаюся все вище і вище. І що я бачу? У місці, де вулиця Олегівська з’єднується зі Щекавицею, впритул один до одного вишикувалися приватні гаражі, й лише обійшовши їх, можна вийти на вузьку стежину, яка й веде на літописну гору. А на найвищий її точці «тусується» молодь: шестеро хлопців під веселий регіт «розправляються» із пляшками вина, а троє інших хлопців, байдужі до вина, із задоволенням гойдаються на гілках молодих дерев. І раптом я дістаю змогу підставити долоні великому й веселому багаттю — то юнаки шкільного віку палять усе, що залишають по собі численні губителі природи: папір, картонні коробки, різноманітний пластиковий посуд. Непогано горять зламані гілки, вирвані «з м’ясом» кущі. І мимоволі починаєш усвідомлювати такий історичний парадокс: у далекі неосвічені роки Щекавиця являла собою значний культурний центр із князівськими палацами, кремлем і церквою, її земля прийняла тіло видатного політичного й військового діяча Київської Русі. А у наш надзвичайно цивілізований час, що характеризується загальною комп’ютеризацію й мобільною телефонізацією, на Щекавиці розпивають вино і палять багаття зі скупої її рослинності...

ФОТО З АРХІВУ СЕРГІЯ П’ЯТЕРИКОВА

Мушу сказати: горі Кия (учені називають її Старокиївською горою) пощастило значно більше: на її території розташувався Державний історичний музей України (і це не є простим збігом обставин), збереглися й залишки величної Десятинної церкви, і охочі до сильних вражень можуть навіть помацати їх власними руками. З початком туристичного сезону тут відбувається справжнє паломництво, адже і нашим, й іноземним туристам неодмінно хочеться побувати на місці, звідки почалося воно — квітуче й прекрасне місто на березі великої ріки...

Що ж до гори Щека, то про її розташування, а особливо про те, що на ній поховано «віщого» князя Олега, не знають не те що новачки-екскурсанти, не знає про це й більшість екскурсоводів. І тому ніколи не зупиниться тут автобус із туристами, і вони не дістануть змоги ПЕРЕНЕСТИСЯ уявою на самісінький світанок нашої Батьківщини, а водночас ПОПОВНИТИ скарбничку своїх знань, які поки що залишаються надбанням невеликої групи фахівців.

ФОТО З АРХІВУ СЕРГІЯ П’ЯТЕРИКОВА

...30 жовтня далекого, майже міфічного 1976 року було ухвалено Закон Союзу РСР про охорону пам’яток історії та культури. На його виконання Київський міськвиконком ухвалив постанову № 920 від того ж року, якою Щекавиця оголошена заповідною зоною й охороняється державою. Цією ж постановою одну з найближчих до Щекавиці вулиць було названо Олегівською, і цей факт промовистий сам по собі: Київ став єдиним містом в СРСР, що має вулицю з такою назвою. Однак пройдіться Олегівською вулицею — жодного натяку на те, на честь кого її названо. І навіть ті, хто живуть на цій затишній вулиці, ніяковіло знизують плечима...

Читаю чудові положення вже й українських відповідних законів, і виникає запитання: чому вони обійшли Щекавицю? Чому в далекі радянські часи не змогли пробити товщу чиновницької байдужості такі ентузіасти заповідника «Могила Олега на Щекавиці», як Володимир Валер’янович Білоус — начальник Управління культури Київського міськвиконкому, Алла Олександрівна Леонова — заступник начальника того ж управління, Сергій Степанович Росинський — археолог-києвознавець, Юрій Анатолійович Паскевич — краєзнавець і дослідник Подолу?

Чи не тому, що всім суспільно-політичним життям Києва тоді керувала КПРС, а їй було не до билинних часів: вона зводила музей Леніна на площі Ленінського комсомолу (нині Європейська площа), поруч — арку Дружби народів, відкривала площу Брежнєва у Солом’янському районі, завершувала будівництво Чорнобильської АЕС...

А в незалежній Україні питання про заповідник порушують... не українці й не українські установи. Так, 1996 року проїздом зі США у Києві зупинився Булат Окуджава. Він мав зустріч зі студентами й викладачами Київського політехнічного інституту, а потім його запросив мер Києва Олександр Омельченко. Виступаючи в актовому залі перед депутатами й співробітниками Київради, уславлений бард говорив (дослівно):

«Я народився у Москві, яка з 1922 року стала столицею СРСР. Але на півтора тисячоліття раніше столицею стародавньої Русі став Київ, давши їй назву «Київська».

Я добре знаю Москву, і можу заявити впевнено: за кількістю пам’яток старовини Київ переважає Москву. Не далі як сьогодні вранці я був біля Золотих воріт. І що ж? Побачив звичайні ворота, звичайний в’їзд у стародавній Київ Згадайте, у Нестора-літописця: «І ті, що приходили від інших земель, казали: ніде такої краси немає». Неповторної краси Києву надавав саме золотий блиск воріт, ще в ХVI столітті його бачив і передав на полотні голландський художник ван дер Вестерфельд. Але де сьогодні цей блиск, панове реставратори? Де мідні листи, вкриті сусальним золотом, як бані навколишніх церков? Ніхто не скаже.

Не кращі справи зі Щекавицею — літописною горою, де розвивалися події, описані Пушкіним у знаменитій «Пісні про віщого Олега»: на Щекавиці він помер і на місці кончини був похований. І Нестор констатує наявність його могили, яка простояла не одну сотню років.

Сьогодні я спростовую давній літопис: немає там не тільки могили Олега, а й найменшої згадки про неї, як немає жодного слова про те, що під час перебування у Києві у лютому 1821 року на Щекавиці біля могили Олега довго стояв Олександр Сергійович Пушкін».

У своїй діяльності мер Олександр Омельченко приділяв велику увагу духовному й релігійному відродженню: за його каденції були відбудовані й почали діяти Успенський собор Києво-Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, церква на Поштовій площі, у якій 1861 року відспівували Тараса Шевченка, і там же, на Подолі, церква Святої Пирогощі. Без сумніву, мер «розібрався» б і з проблемами Щекавиці, аж раптом справа державної ваги: його призначено координатором спорудження монумента на честь незалежності України з Берегинею-Орантою на шпилі...

Наступний мер — Леонід Черновецький — на прохання Посла Держави Ізраїль в Україні Анни Азарі прийняв колишніх киян, а нині громадян Ізраїлю — Вікторію Діжур та Аркадія Спектора. Фахівці з досить рідкісної професії, рекреаційної реконструкції, подружжя запропонувало меру проект розбудови Щекавицького комплексу — недорогий, який надасть нове обличчя не лише Щекавиці, а й усім прилеглим до неї вулицям — Олегівській, Лук’янівській, Мирній, Нижньому валу.

Вислухавши все уважно, Леонід Михайлович зазначив, що особисто він фахівець із банківської справи, а щодо історії... І порадив звернутися до нещодавно створеного Управління з охорони історичного середовища. А там, як з’ясувалося, було не до Щекавиці, управління займалося набагато прибутковішою справою — видачею дозволів. І досягло на цій ниві ПЕВНИХ «успіхів»: на території Києво-Печерської лаври дозволило відкрити... шашличну, поряд із Софією Київською побудувати підземні гаражі, від чого ця унікальна місцевість почала осідати. Одразу виникли протести громадськості, міліція завела карні справи...

З гірким осадом в душі колишні кияни повернулися на нову батьківщину. І замість того, щоб зробити Щекавицю туристичною Меккою, вони зробили такою ізраїльське місто Беєр-Шева, у перекладі — «сім колодязів»: у пустелі Негев розкопали один із сімох колодязів, з якого, як засвідчено в біблійських сувоях , пили царі Давид та Соломон.

Звістка про це сколихнула увесь Ізраїль, і не тільки його: туристи понаїхали з усього світу, кількість готелів у старовинній Беер-ІІІеві збільшилася у рази.

Але що ж за колодязь без води, а вода в Ізраїлі дорожча за нафту...

Фото Миколи ТИМЧЕНКА, «День»

І тут вихід було знайдено: подружжя придбало опріснювач води, і перш, ніж потрапити до колодязя, вода Середземного моря проходила крізь опріснювач. Ефект був казковий!

На цьому я припиняю розповідь про туристичні здобутки далекої країни, бо мені значно приємніше було б розповісти про відродження пам’яток старовини у моєму рідному столичному місті. Але поки нема про що розповісти, і відповіді на запитання, яким озаглавлено цю статтю, все ще немає.

Теги: Київ
2017-08-04 12:45:00

   
  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар