«У Вільні, городі преславнім» - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » «У Вільні, городі преславнім»

«У Вільні, городі преславнім»

Ігор Сюндюков

Вільнюс (литовською Vilnius, польською Wilno, давньоукраїнською Вільна) — один зі славетних центрів історії Східної Європи, впродовж століть (принаймні з 1323 року, коли він згадується як столиця Великого князя Гедиміна, і до 1569 року) — центр Великого князівства Литовського, об’єднаної балто-слов’янської супердержави. Це знамените місто є законною гордістю литовського народу. Проте історія столиці Литви (місто розташоване на південному сході сучасної Литовської держави, при впадінні річки Вільня до річки Няріс, причому за часів Великого князівства Вільнюс був не лише політичним та культурним, а й географічним центром держави) якнайтісніше переплітається із життям відомих українців, котрі багато років перебували тут. Вони працювали буквально поруч із визначними пам’ятками історії та культури Вільнюса — Гострою Брамою (або ж Воротами Світанку, литовською Аушрос Варту), старовинною вежею Гедиміна, вільнюською Ратушею, костелом Святої Анни... Їх пам’ятають, знають й шанують у Литві — так само, як пам’ятають Адама Міцкевича, Йоахіма Лелевеля, Стефана Баторія, старовинні династії Радзивіллів та Ходкевичів... Подивимося стисло на ті роки життя й долі наших співвітчизників, що минули у місті на Нярісі.

І першим у цьому ряду, безперечно, має бути Тарас Шевченко (до речі, автор створеного на засланні захопливого вірша «У Вільні, городі преславнім...» про кохання юної красуні-єврейки та сина литовської «гордої графині» й про криваву помсту). З осені 1829 до лютого 1831 року Шевченко жив у Вільно як козачок пана П. Енгельгардта. Суворий і неприступний пан тієї осені привіз із собою до литовської столиці численний почет своїх слуг, у реєстрі яких про козачка Тараса було сказано, що він надається на «покоєвого маляра». Павло Енгельгардт — Шевченків хазяїн — був поручиком гвардії й ад’ютантом віленського генерал-губернатора Римського-Корсакова. Яке діло було цій «свині у пантофлях із Торжка», як його згодом назвав Карл Брюллов, до мрій 15-річного Тараса, який уже мав власний, самостійно вироблений життєвий ідеал — стати художником-образотворцем, душа якого жила у світі буйної фантазії?! Тарас був хатнім рабом, чия справа — подавати люльку панові й забавляти його. Втім, після драматичного випадку, що стався з Тарасом саме у Вільні 6 грудня 1829 року, Енгельгардт збагнув, що кріпак його є незвичайним і з його таланту можна мати чималий знак... Щоправда, для юнака то була трагедія, якої він довіку не забув.

ВУЛИЦЯ ПІЛЕС У ВІЛЬНЮСІ. У 1829—1831 РОКАХ САМЕ В ЦЬОМУ СТАРОВИННОМУ РАЙОНІ ЛИТОВСЬКОЇ СТОЛИЦІ МЕШКАВ ЮНИЙ ТАРАС ШЕВЧЕНКО / ФОТО МИКОЛИ ТИМЧЕНКА / «День»

Ось як розповів про це Шевченко вже незадовго до смерті в «Автобіографії», написаній 1860 року: «Пан и пани уехали в рессурсы (тобто на Дворянські збори. — І. С.), на бал, в доме все успокоилось, уснуло. Тогда он (Тарас Григорович писав про себе у третій особі. — І. С.) взял свечку, развернул свои сукровища и, выбрал из них козака Платова, принялся благоговейно — тщательно копировать. Уже дошел до маленьких козачков, гарцующих около дюжих копыт коня козака Платова, как растворилась дверь, пан и пани возвратились с балу. Пан с остервенением выдрал его за уши, надавал пощечин за то, дескать, что он мог не только дом, но и город сжечь. На другой день пан велел кучеру Сидорке выпороть его (Шевченка. — І.С.) хорошенько, что и было исполнено сугубо». Це — унікальна розповідь самого поета. Втім, враховуючи сьогоденну моду на «шляхетну аристократію», дехто й зараз намагається «облагородити» навіть Енгельгардта, доводячи, що він не був аж таким жорстоким кріпосником...

Пан Енгельгардт радше був кріпосником-бізнесменом (химерне й цікаве поєднання!) і зрозумів, що, навчивши свого обдарованого юнака-раба, котрий явно мав потяг і хист до малярства, справжньому мистецтву, можна потім легко отримати вигоду, торгуючи талантом власного «хатнього художника». Але, як це зазвичай трапляється у житті, брутальне насильство неймовірним чином сусідить із живою людяністю. Йдеться у даному разі про дружину Павла Енгельгардта — Софію. Вона забрала юного Тараса до власної прислуги і взялася за його виховання. Хлопець отримав доступ до книжок із бібліотеки Енгельгардтів (проте лише за відсутності пана!). Саме там і тоді, можливо, Шевченко вперше прочитав і деякі твори великого Адама Міцкевича. Також, і це є дуже важливим, пані Енгельгардт вітала захоплення хлопця живописом і всіляко його у цьому підтримувала. Ясно, що Тарасові-кріпакові не дозволялось навчатися у знаменитому Віленському університеті, проте Софія Енгельгардт, використовуючи свої зв’язки, домоглася, щоб молодому Шевченкові давав уроки живопису відомий портретист, професор Ян Рустем (Йонас Рустемас), який викладав малювання у цьому університеті. Відомо, що до пані Енгельгардт майбутній геніальний поет ставився зі щирою вдячністю та повагою.

Ба більше: саме у Вільнюсі до 16-річного Тараса прийшло перше справжнє кохання. Її звали Ядвіга (Дзюня) Гусіковська; молода дівчина-полька була сестрою Франека Гусіковського, який разом із Тарасом брав уроки малярства у професора Рустемаса. Вона була чарівна й приваблива; і, головне, Тарас знав напам’ять безліч віршів улюбленого нею Адама Міцкевича... Врешті-решт, між молодими людьми спалахнуло щире почуття.

І ще одна, не менш важлива річ. Саме у Вільно молодий Шевченко вперше почув і збагнув гасло польських повстанців 1830 року «За нашу і вашу свободу!» (а Варшава повстала саме тоді!), почав, хай поки що підсвідомо, думати, як застосувати його до українських реалій. Згодом він згадував: «Я тоді уперше прийшов до думки — чому і нам, нещасним кріпакам, не бути такими ж людьми, як і інші вільні верстви» (розповідь подано в журналі «Основа», 1862 рік, №5). У листі до польського друга Б. Залеського від 15 лютого 1857 року поет писав: «Вильно так же дорого по воспоминаниям моему сердцу, как и твоему».

У лютому (чи березні) 1831 року пан Енгельгардт, переведений «по делам службы» до Петербурга, відбув до імперської столиці. Слідом за ним Вільно залишили слуги, зокрема й Тарас (є свідчення, що юнакові довелося долати цю відстань пішки, як мінімум, частину дороги). Але півтора року, проведені у Вільні, залишили глибокий слід у житті поета. У місті є музей Шевченка, його ім’ям названо вулицю, у 1961 році на будинку Вільнюського університету встановлено меморіальну дошку з написом литовською, українською та російською мовами.

А хто ще, окрім Шевченка, з визначних українців жив та працював у Вільнюсі? Список дуже цікавий. Це — Дмитро Дорошенко, видатний історик, політичний та громадський діяч, 1918 року — міністр закордонних справ Української держави. Народився у Вільно 27 березня 1882 року в родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко.

Це — Дмитро Витовський (1919—1947), український повстанець, один з чільних діячів націоналістичного руху доби Другої світової війни. Був сином військового міністра Західноукраїнської Народної Республіки Дмитра Витовського; після його загибелі в серпні 1919-го (батько так і не побачив сина) мати з малим Дмитром-молодшим переїхала до Вільнюса, де й минуло дитинство і юність майбутнього командира УПА і де 1937 року він закінчив гімназію.

Автор дисциплінарного статусу УПА, комендант військово-польової жандармерії УПА (згодом перетворена на Службу безпеки УПА), командир тактичного відтінку УПА «Маківка», командир Першого Словацького рейду УПА. Потрапив у полон енкаведистів тяжко пораненим; на слідстві заявив: «Ціль наша і завдання — безжальна боротьба з органами безпеки СРСР; у звинувачувальному висновку неправильно вказано, що ми боролися проти Червоної армії». Розстріляний 4 лютого 1947 року.

Це — Роман Селівачов (1914—1995), визначний український художник. Народився у Вільнюсі в родині вчителів. Один із провідних дизайнерів та організаторів видань української книги 1950—1980-х років, художник-експозиціонер та вчений секретар заповідника «Києво-Печерська лавра», готував видання «Історії українського мистецтва», «Українського енциклопедичного словника», «Енциклопедії кібернетики» (перша така у світі, 1973 рік)..

***

Коли ми говоримо й пишемо: «Литва, давній друг України» — то це не риторичне перебільшення, а суща правда. І столиця цієї країни Вільнюс — не просто чудове місто, а той духовно-політичний центр, з яким пов’язані сторінки життя багатьох наших людей, чимало крутих поворотів нашої історії. Відстань — не перешкода для взаєморозуміння, спільної дії та союзу. І спільне минуле України та Литви ще з часів Гедиміна, Ольгерда й Вітовта — чудово це доводить.

Теги:
2017-07-14 01:15:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар