«Третій стан» Королівства Руського-2 - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Третій стан» Королівства Руського-2

«Третій стан» Королівства Руського-2

Зіновій Партико

Закінчення. Початок

Леонтій ВОЙТОВИЧ: — ІІ група — майстри з обробки кольорових металів: ковалі-мідники; ковалі-волочильники мідного, срібного та золотого дроту; олов’яники (оловодуви); котлярі (виробники котлів); ливарники хрестів-складнів (хрестиків-іконок із двох-трьох частин, які складалися в одну); ливарники імітаційних прикрас.

•             ІІІ група — зброярі: кольчужники і волочильники стального дроту; бронники; шоломники; ковалі-зброярі та майстри з виготовлення стріл; лучники (майстри з виготовлення складних композитних луків з роговими пластинами); тульники (майстри з виготовлення тул-сагайдаків); щитники; городники (майстри з побудови міських укріплень — городнів); порочні майстри (майстри з виготовлення метальної артилерії); мечники (майстри з виготовлення мечів).

•             IV група — ювеліри: сріблярі (їх тоді називали срібляниками); золотарі; майстри тиснених колтів; майстри по черні, філіграні та зерні; майстри з виїмчастої емалі; майстри з перегородчастої емалі.

•             V група — будівельники: зодчі (архітектори); огородники-палісадники (теслі, які будували частоколи навколо поселень); каменярі; покрівельники; різьбярі по каменю; мостники (будівничі мостів і доріг); теслі-будівельники; плінфотворці (цеглярі); майстри фрескового розпису; майстри полив’яних плиток і писанок; майстри мозаїк; майстри дрібної кам’яної різьби.

•             VI група — майстри з деревообробки: теслі (їх тоді називали древодєли); столяри-меблевики; токарі; бочкарі (бондарі); різьбярі по дереву; лодейники (будівничі кораблів— лодій).

•             VII група — майстри з обробки каменю і твердих матеріалів: жерносіки; гранувальники; майстри з виготовлення пряслиць.

•             VIII група — майстри з обробки шкіри: кожум’яки;усмошевці (майстри з вичинки твердих шкір); пергаментники; сап’янники; шевці; сідлярі; кушніри; шорники.

•             ІX група — майстри з виготовлення й обробки тканин: ткачі; опонники (ткачі дорогих тканин з узорами, зокрема парчі); ручошники (майстри з виробництва тонких тканин); набивники тканин; відбілювачі полотна; фарбувальники; кравці; клобутчики (виготовляли клобуки — головні убори православних ченців); шапкарі; панчішники.

•             X група — майстри з обробки керамічних матеріалів: гончарі; корчажники (виробники корчаг); майстри з виготовлення іграшок.

•             XI група — майстри з виготовлення і обробки скла: склодуви; склобраслетники і виробники намиста.

•             XIІ група — майстри з виготовлення книг та ікон: писарі (переписувачі книжок); злотописці; мініатюристи; переплітники пергаментних листів і палітурники; іконники (іконописці).

•             ХІІІ група — майстри з обробки кістки: різьбярі по костці; гребінники.

•             XIV група — майстри з переробки харчових продуктів: пекарі; різники; пирожники; квасники; солевари; рибалки і рибосоли; мисливці (стрільці); медовари-бортники;  пивовари; масленники.

•             XV група — двірцеві ремісники: кухарі; конюхи; псарі; сокольники; качкарі («утятники»).

•             XVI група — різні професії: візники; плотогони; скоморохи; гуслярі; лікарі; бродники (обслуговували переправи і переволоки); гінці; кормчі (шкіпери, які водили судна-лодії); толковини (або товмачі, тлумачі, перекладачі).

Матеріальний стан представників таких цехів був різний. Відповідно, їхні садиби та майстерні відрізнялися кількістю працівників, інвентарю та виготовленої продукції. Деякі з них (наприклад, зброярі, ювеліри) навіть могли бути заможнішими за купців чи феодалів невисоких рангів. При цьому майстри одного цеху мусили мати рівну кількість працівників і замовлень, оскільки тодішнє «промислове» законодавство не допускало конкуренції всередині цеху.

 СТАРОДАВНЯ КАРТА ЛЬВОВА (1586 Р.). ЩЕ ЗА ДЕКІЛЬКА СТОЛІТЬ ДО ЦЬОГО, ЗА ЧАСІВ КОРОЛІВСТВА РУСЬКОГО, МІСТО ПИШАЛОСЯ СВОЇМИ РЕМІСНИКАМИ ТА МАЛО ШИРОКЕ САМОВРЯДУВАННЯ / ФОТО З САЙТА WIKIMEDIA.ORG

Міська еліта через віче намагалася обмежити владу державців (бояр, які отримали місто у феод чи бенефіцію) та посадників (глав княжої чи боярської адміністрації). Магдебурзьке право, яке давало містам виборне самоврядування і власний суд, у Королівстві Руському почали запроваджувати лише з другої половини ХІІІ ст. Саме з того часу маємо свідчення про війтів (голов міського суду) у Львові, Перемишлі та, можливо, у Володимирі.

Зіновій ПАРТИКО: — За рахунок чого жило духовенство Королівства Руського? Чи існували в часи Середньовіччя, а, якщо так, то де, духовні семінарії? Що відомо про монастирі Королівства Руського?

Л. В.: — Загалом, церковна ієрархія жила за рахунок зборів, які визначалися уставними грамотами, які церкві давав князь чи король. Крім того, митрополит та єпископи мали власні, даровані їм феоди.

Міські храми та собори мали землі, подаровані князями або феодалами, на яких могли садити дарованих рабів (до речі, церква рабство засуджувала). З часом раби отримували статус пущеників чи задушних людей і осідали на землях як половники або ж рядовичі.

Монастирі теж мали землі, розміри яких поступово зростали за рахунок пожертвувань.

Деякі феодали утримували і свої власні так звані патрональні храми. До того ж вони часто відписували кошти, іноді й рабів на поминання душ померлих.

Семінарій у ті часи не було, а сини священиків могли стати священиками, тільки опанувавши грамоту й перейнявши церковну науку від батька. Інакше вони випадали зі свого стану, стаючи ізгоями, поки не переходили в якийсь інший стан.

З. П.: — Мабуть, воїнство належало до одного з найбільш привілейованих прошарків середньовічного суспільства. Хто міг стати воїном та як відбувалося їхнє навчання? Хто фінансував руське воїнство та в яких «бюджетних» обсягах?

Л. В.: — Воїни-лицарі — люди меча (bellatores) — у середньовічних європейських країнах утримували власним коштом не тільки себе, а ще й свій спис (від 3 до 20 зброєносців, пажів).

Вартість озброєння кінного воїна була адекватною вартості близько сотні корів. Воїнові потрібно було мати, до речі, не одного, а трьох коней: бойового (здатного нести лицаря і власне захисне озброєння), їздового (на марші вершники пересувалися без озброєння) і в’ючного (для перевезення амуніції, харчів тощо). Це були коні різної породи і вартості.

Через брак коштів жоден сільський ополченець не міг мати такого спорядження, тому зі смердів набирали тільки лучників, які не мали захисних обладунків, та обозні команди.

Воїнам потрібно було постійно тренуватися і відповідно харчуватися (захисні обладунки й зброя важили щонайменше 20 кг). За рахунок держави (державного скарбу, по-сучасному — бюджету) утримувалася тільки невеличка князівська дружина (до 300 осіб). Решта воїнів отримували бенефіції (кормління), які з ХІІ ст. у Галицькій землі, а з другої половини ХІІІ ст. — і на Волині трансформувалися у феоди (отчини). Це так само були умовні володіння, з яких державці (власники феодів чи бенефіцій) збирали податки. Крім того, після проведення успішних війн їх учасники отримували свою частину військової здобичі й могли на вільних землях свого феоду садити рядовичів, половників чи холопів-рабів.

Тренування воїна-лицаря починалося з 7 і тривало не менше 8 років. Потім він ставав пажем (детеском), далі зброєносцем (отроком), тоді сквайром — лицарем-башелером (гридем, членом нижчої верстви княжої дружини), і, нарешті, справжнім лицарем (боярином), займаючи уряди, тобто посади, десяцьких, соцьких, тисяцьких чи воєвод, а у більш поважному віці — посади в княжій адміністрації. Сини або зяті, успадковуючи отчину, мали нести таку саму службу, як і батьки.

Середньовічне суспільство було таким, у якому правили і диктували умови люди меча. Серед них першим був король або князь.

З. П.: — Як здійснювалася в той час, як би ми тепер сказали, охорона здоров’я?

Л. В.: — При дворах були нечисленні лікарі, які використовували візантійську практику Гіппократа, Галена та інших авторів. Лікарі робили навіть складні операції, зокрема трепанацію черепа. Археологічні дослідження свідчать, що люди з черепними ранами поверталися до війська, після чого іноді отримували ще й нові поранення.

Людям меча сприятлива екологія, добра їжа, лазні, загартовування, а також щоденні тренування давали змогу тримати добру фізичну форму до глибокої старості.

У селах і містах простолюд застосовував досвід народної медицини.

З. П.: — Чи існували в той час, як би ми тепер сказали, суспільні «ліфти»? Тобто чи можна було в ті часи, кажучи образно, потрапити з «грязі» та в «князі», наприклад, із селянина стати боярином?

Л. В.: — Князем можна було тільки народитися.

Вихідцям з інших станів стати боярином можна було. Але для цього представникам цих станів треба було обов’язково служити у війську. Наприклад, у бою ремісник чи смерд-лучник у складі міського ополчення міг своєю відвагою сподобатися князю або наміснику-боярину, потрапити далі до його спису або ж відразу отримати кормління і подальшою службою трансформувати це кормління в отчину, з якої потім жили його нащадки.

Це й були ті «ліфти», про які ви запитували. Думаю, що таких соціальних переміщень було немало. Адже люди гинули і їм потрібно було шукати заміну.

З. П.: — Даруйте за дещо «філософське» запитання: як нам трактувати мову населення тієї доби — як руську чи українську? Та й як називати населення тієї доби: народ, нація, населення, ще якось?

Л. В.: — Це не «філософське», а скоріше «політичне» запитання. На жаль, гуманітарні науки на сьогодні не мають чітко визначеної термінології. Нація (від латинського natio) фактично тотожна грецькому поняттю етнос. Ми сором’язливо використовуємо грецький варіант, щоб нас — борони Боже! — не звинуватили в націоналізмі. Крім того, ми оперуємо ще термінами на зразок політична нація тощо. Те саме маємо і з термінами народ і народність. Тому дати тут однозначну відповідь у наш час доволі складно.

Мовна проблема полягає в тому, що наші найдавніші пам’ятки написані церковнослов’янською мовою, якою на Русі користувалися подібно до того, як на Заході — латиною. Але ті ж українізми у «Слові о полку Ігоревім», а також низка мовних пам’яток, які сягають XIV—XV ст., у сумі дають змогу стверджувати, що в Королівстві Руському всі три стани розмовляли староукраїнською мовою. Це моя думка. Звичайно, багато хто з нею може не погодитися, зокрема з причин, знову ж таки, «політичних».

З. П.: — Шановний Леонтію Вікторовичу, дякуємо за цікаве інтерв’ю! До речі, над чим працюєте зараз?

Л. В.: — На останньому львівському форумі видавців видавництво «Фоліо» презентувало перший том «Історії війн і військового мистецтва», який ми зробили з Юрієм Овсінським — доцентом Львівського національного університету ім. І. Франка. Зараз разом із професором Віктором Голубком працюємо над другим томом. Це дуже велика, об’ємна праця.

Крім того, є ще кафедра, докторанти, аспіранти, магістранти і бакалаври, які також не дають байдикувати.

Теги:
2017-11-17 02:30:00
   

  • Анна Левчук

    Сергій Грабовський

    Андрій Безсмертний-Анзіміров


    Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар