«Щит на вратах Царгорода»: що нам відомо про походи давньоукраїнських князів? - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Щит на вратах Царгорода»: що нам відомо про походи давньоукраїнських князів?

«Щит на вратах Царгорода»: що нам відомо про походи давньоукраїнських князів?

Ігор СЮНДЮКОВ, «День»

«Доба легенд» в історії є, можливо, найскладнішою для розуміння, осягнення та інтерпретації. Перекази — красиві, вражаючі, барвисті — існують, а точних документів — обмаль або їх взагалі немає; і замість критичного аналізу джерел на основі їхнього зіставлення (а без цього немає якісної праці історика) проблема неминуче переходить у площину «довіри» чи «недовіри» до наявних напівлегендарних історичних оповідань, зафіксованих тим чи іншим літописцем. Є випадки, коли ця позитивна або негативна оцінка вірогідності літописних джерел може бути порівняно «суворо» обгрунтована шляхом їхнього зіставлення з наявними прадавніми документами, що дивом збереглись у архівах. Проте такі ситуації, на превеликий жаль, трапляються доволі рідко. Особливо це, мабуть, стосується «Повісті минулих літ», великого творіння Нестора-літописця, киянина (як довели фахівці, як мінімум двічі, за правління Володимира Мономаха, у 1116 та 1118 роках, ця «Повість» зазнала дуже суттєвої, світоглядної, переробки, вже не Нестором здійсненої): сюжети — на рівні вражаючого художнього твору просто захоплюють, а от історична достовірність цих сюжетів часто-густо викликає поважні сумніви... А як цю достовірність підтвердити або спростувати?

Особливо часто маємо підстави для подібних нарікань, коли йдеться про найяскравішу, можливо, сторінку історії Русі — походи давньоруських князів на Візантію, передусім на столицю цієї імперії — Царгород. Скільки конкретно можемо нарахувати таких походів (бажано, засвідчених у джерелах), хто саме їх очолював, якими були їхні політичні, військові та економічні результати; чого, власне кажучи, прагнули досягти києворуські князі — ініціатори цих воєн? Питання справді цікаві; до того ж ці походи — свідчення середньовічного «експансіонізму» наших пращурів, звичайного, втім, явища для тих часів, стали вже невід’ємною складовою масової свідомості. Згадаймо хоча б «щит» князя Олега Віщого, прибитий ним 907 або 911 року «на вратах Царгорода» (згідно з Нестором та з пушкінською «Песнью о вещем Олеге»), — явно напівлегендарну або й просто легендарну оповідь; зокрема історична реальність цього щита викликає певні обгрунтовані сумніви (цей переказ, цілком імовірно, має північне, скандинавське, походження, адже й сам Олег Віщий був варягом). Отож єдиний конструктивний вихід — сприймати серйозно лише ті походи, що засвідчені не лише в давньоруських, а й у візантійських джерелах. Так ми надалі й зробимо.

Отже, серед наступальних військових акцій князів давньої Русі та їхньої дружини ми можемо (із різним ступенем вивченості й обгрунтованості) назвати такі:

♦  похід Русі проти Візантії у 830-ті роки, за часів правління імператора Феофіла (візантійські хронографи подають цю подію як набіг русів на Пафлагонію, одну з провінцій імперії у Малій Азії), при цьому, як пишуть царгородські літописці, наші предки взяли штурмом місто Амастриду, здобули багату здобич і відійшли;

♦  похід Київської Русі проти Візантії близько 860 року, вельми ймовірно, очолюваний тодішніми київськими князями Аскольдом і Діром. Загрожена була сама столиця, Константинополь. Взяти її тоді не вдалося, проте цей набіг був для киян найбільш вдалим, не виключено, за всі часи, якщо судити за розмірами отриманої здобичі й масштабами гвалту, який зчинився в Царгороді;

♦  походи Віщого Олега 907 та 911 років (або, можливо, лише один його похід на Царгород, або взагалі це — красива історична притча. Річ у тім, що взагалі цю акцію не відображено у візантійських документах, а в наших прадавніх літописах — ще до Нестора — подано в явно легендарному вигляді). Саме на ці роки припадає знаменита оповідь про Олегів щит, а також про сумнозвісну змію, укус якої, невдовзі після повернення з походу, передречений волхвом-віщуном, і став причиною смерті князя. Про це варто сказати дещо докладніше.

У давньоруських літописах Олег присутній не так щоб, як історичний діяч, як у вигляді літературного героя (Пушкін тонко відчув це), образ якого штучно «зліплено» зі спогадів та північних варязьких саг про нього. Варязька сага «проглядає» й у оповіді про вдалий обман Олегом киян (коли він із невеликою дружиною, вдаючи із себе «купців», зміг проникнути в місто, вбити Аскольда й Діра та захопити владу, близько 882 року), і в описі рідкісної для норманів-мореходів ситуації, коли судна тягнули «волоком» по землі, й навіть, за сприятливої погоди, напинали вітрила. Саме із саги узята розповідь про передбачувану смерть Олега («но примешь ты смерть от коня своего» — Пушкін).

Про успіх Олегового походу на Царгород наш літописець оповідає так: «І приде Ольг Кыеву неса злато и паволокы (шовки. — І.С.) і овощи і вино, і вьсяко узорочие. І прозъваша Ольга Вещий    — бяху бо людие погани і невегласи». Новгородський літопис дає нам і відомості про подальшу долю Олега: «Иде Олег к Новугороду и оттуда — в Ладогу. Друзии же сказають (інші співають в епічних піснях. — І.С.), яко идущю ему за море и уклюну змиа в ногу и с того умре. Есть могыла его в Ладозе» (ось звідки Пушкін запозичив канву своєї «Пісні»!

ВЕЛИКИЙ КИЇВСЬКИЙ КНЯЗЬ ОЛЕГ ВІЩИЙ ПРИБИВАЄ ЩИТ НА ВОРОТАХ ЦАРГОРОДА. БЛИЗЬКО 911 РОКУ

І ще. Вражає необізнаність людей Київської Русі про подальшу долю Олега. Одразу після напівлегендарного походу (походів?), який, якщо вірити оповідачам, казково збагатив об’єднану дружину всіх східнослов’янських племен та варягів, очолювану Віщим Князем (була нібито взята величезна контрибуція з Царгорода), «великий князь Руський», як його пойменовано в договорі 911 року (в інтерпретації наших літописів), зникає не лише зі столиці Русі — Києва, а й взагалі з києво-руського горизонту. І помирає він невідомо де: чи то в Ладозі, де вказують його могилу новгородці, чи то навіть у Швеції, чи то в Києві (редактор вводить у давньоруський київський літопис цілу розповідь, що завершується плачем киян і урочистим похованням Олега в Києві на Щекавиці). Редактори «Повісті минулих літ», що правили текст Нестора, свідомо прагнули подати Олега не варягом-узурпатором, який вправлявся у жорстоких набігах, а мудрим володарем, який звільнив слов’янські племена від виплати данини Хазарському каганату. У Пушкіна це подано простіше й категоричніше: «Отмстить неразумным хазарам»; насправді каганат був переможений і розгромлений лише князем Святославом у 964  — 965 роках, тобто лише через півстоліття.

Проте продовжимо наш короткий перелік воєнних походів наших пращурів на Візантію:

♦  941 та 944 роки — походи князя Ігоря (Старого). Перший рейд зазнав невдачі (через неуспішні дії русичів на морі), проте другий похід завершився вельми сприятливо для князя та його дружини — був підписаний вигідний мир (докладно згаданий, як і воєнна акція сина Ігоря, Святослава, тридцятьма роками пізніше, у візантійських джерелах). Із візантійців було стягнуто чималу данину;

♦  970—971 роки — русько-візантійська війна (великий князь Святослав проти імператора Іоанна Цимісхія). Спочатку Святослав воював у союзі з греками проти Болгарії, згодом — у союзі з болгарським царем Борисом проти Візантії. Підсумок бойових дій, попри хоробрість і звитягу, виявлені дружиною Святослава («Мертві сорому не ймуть»), був несприятливим для князя: руси були вигнані з Болгарії;

♦  988 рік — славетна, переможна сторінка в історії русько-візантійських конфліктів: великий князь Володимир, Хреститель Русі, здобуває штурмом кримське володіння імперії — місто Корсунь (Херсонес), і, згідно з літописними джерелами, хреститься там і одружується з візантійською принцесою Анною (вимушений захід імператора Василія після поразки). Безумовно, йдеться про великий успіх князя Володимира Святого, його війська та його дипломатії;

♦  невдалий похід на Царгород (переважно морський) 1043 року, здійснений сином Ярослава Мудрого, княжичем Володимиром. Флот русів було розгромлено, сухопутне військо — оточено. Лише невелика частина війська, на чолі з самим Володимиром, повернулася на Русь. Одна з найбільш безславних воєнних акцій Києва супроти Царгорода.

Ми назвали лише найбільш помітні, а головне — документально зафіксовані (бодай з нашої сторони) походи Руси проти Візантійської імперії. Ті ж акції, перебіг, а тим більше деталі яких з’ясувати неможливо, за відсутності вірогідних фактів (усе здається оповите «серпанком легенд»), як от прадавній похід східнослов’янського об’єднаного війська на Візантію на зламі V—VI століть (доба знаменитих Кия, Щека та Хорива) або ж напівлегендарний набіг «великої раті русів» під проводом князя Бравліна (нам практично нічого про нього невідомо) на кримську колонію візантійців Сурож (Сугдею), це сталося на рубежі VIII—IX століть, — ми їх не торкатимемося. На жаль, історики дуже мало (майже нічого) можуть сказати про ці події.

Але постає суттєве запитання: якою була мета (мотиви, завдання) всіх цих походів — як переможних, так і невдалих? Слід враховувати, що всі вони (найдавніші, достовірно підтверджені — середина ІХ століття) здійснювалися вже в добу, коли києворуська державність вже сформувалась. А становище державності з неминучістю породило й потяг до територіальної експансії саме на південь (подивимось: Олег Віщий переніс столицю з Новгорода до Києва, а князь Святослав взагалі полишив місто на Дніпрі й оголосив про створення нової столиці, влаштувавшись у Переяславці поблизу Дунаю). Причому метою всіх походів, воєн та «набігів» було не так поставити під контроль нові землі, як надійно взяти у свої руки торгівлю з Візантією (славетний шлях «із варягів у греки», і назад — «із греків у варяги»). Ось у чому найбільшою мірою можна побачити сенс територіальної експансії наших пращурів у ту далеку добу. Здійснювалася ця експансія, як бачимо, із перемінним успіхом.

Суттєвим є те, що договори Руси з Візантією Х ст. (укладалися посольством великого князя або ж, що часто траплялося, за його особистої участі) укладалися двома мовами — грецькою та давньоруською; не шведською або норвезькою, що логічно випливало б із поглядів адептів «норманської» теорії, якби вони мали рацію). А ось як Нестор-літописець оповідає про легендарний похід князя Кия на Царгород: «Аще бы Кий перевозник был, то не бы ходил Царюгороду. Но се Кий къняжаше в роде своемъ и приходившю ему к цесарю (очевидно, йдеться про імператора Візантії Анастасія, який посідав престол у 491—518 роках. — І.С.), которого не свемы, но тъкмо о семъ веемы, якоже съказають, яко велику честь принял есть от цесаря, при котором приходив цесари. Идущую же ему вспять (від Царгорода до Києва. — І.С.), приде к Дунаеви и възлюби место и сруби градок мал и хотяше сести с родом своим, и не даша ему ту близъ живущии. Еже и доныне наречють дунайчи «городище Киевець». Киеви же пришедъшю в свой град Киев, ту живот свой съконьча; и брат его Щек и Хорив и сестра их Лыбедь ту съкончашася. И по сих братьях держати почаша род их княженье в Полях» (тобто в полянській, київській землі, тій, яка стала колискою міжплемінної єдності Полянів — Русь. — І.С.).

І ще той же Нестор (або, ймовірніше, пізніший редактор його «Повісті») так подає початок договору Олега з Візантією 911 року, можливо, узятого з княжих архівів (оце якраз не схоже на легенду): «Мы от рода (тобто народу. — І.С.) русьского (зверніть увагу на м’який знак! — І.С.)... посланы от Ольга великого кънязя русьського и от всех, иже суть под рукой его светьлых и великых кънязь и его великих бояр к вам, Львови и Александру и Константину» (перелічено імператорів тих років; звернімо увагу на «кличну форму»: «К вам, Львови...»).

Літопис можна переписати, переробити, «підчистити» з певних політичних міркувань (як це було з твором Нестора). Але, зіставлений з іншими документами доби (якщо вони, звісно, збереглися), він дає змогу відчути дух неймовірно далекого часу. Зрозуміти дух предків. Збагнути ходу самої Історії.

2015-08-14 11:50:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар