«Кращі мужі» прадавніх часів - 2 - Україна Incognita
Україна Incognita » NB! » «Кращі мужі» прадавніх часів - 2

«Кращі мужі» прадавніх часів - 2

Ігор Сюндюков

Закінчення. Початок

Доля еліти завжди якнайтісніше пов’язана з долею держави, яку ця еліта очолює й якій, загалом кажучи, зобов’язана служити (на практиці ж «слуга» висмоктує часто усю кров із цієї держави й народу). Цей зв’язок — як і зв’язок майбутнього еліти та майбутнього народу — є цілком об’єктивним: адже не можна ж заперечувати невіддільність голови, мозку, рук, очей, спини в єдиному живому організмі...

Але для еліт в усі (практично) періоди історії вкрай непросто було пройти одне випробування — й політичне, і не меншою мірою моральне. А саме: як поводити себе в тому разі, коли «твоя» держава в той чи інший спосіб поступово інкорпорується до складу іншого сусіднього державного утворення, поглинається ним (зовсім не обов’язково насильницьким шляхом)? Служити новій владі — бо реальних військово-політичних засобів боротьби проти неї або взагалі немає, або їх, на жаль, явно бракує? Якщо виходу не знайти й доведеться йти на такий компроміс — то що краще: щиро, внутрішньо, «по совісті» визнати цю нову владу «своєю» (аргументи для самовиправдання завжди можна знайти!) чи, здійснюючи внутрішній, хай непомітний, спротив, прагнути відстояти, захистити те, що реально можна захистити? «Поцілувати пантофлю папі» (сиріч новому володареві та його державі) чи опиратися, стиснувши зуби, хай і без зброї, з ризиком для життя? Безліч разів поставала ця нещадна альтернатива перед «кращими мужами» України впродовж нашої історії!

Не могла ця альтернатива оминути і давньоукраїнське боярство (точніше, боярство Королівства Руського) в час, коли у середині ХІV ст. останнього правителя цієї держави — Юрія ІІ Болеслава отруїло вороже (як вважається, знову ж таки боярське) оточення, а землі Королівства Руського були впродовж 40 — 70-х років ХІV ст. розділені поміж Польською державою та Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським (скорочено, для зручності читачів — ВКЛ). Першій державі дісталася Галичина, а ВКЛ — переважна більшість українських земель (Волинь, Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-Сіверщина, сучасна Полтавщина — аж до південних степів). Що сталося з потужним, амбіційним, хитрим і багатим «руським» (українським) боярством після цього? Це питання має величезне, мало не ключове значення для розуміння нашої історії ХІV — ХVІІ ст. (а почасти й пізнішої доби), тому на ньому варто зупинитися докладніше.


АДАМ КИСІЛЬ — ЗНАМЕНИТИЙ ПРЕДСТАВНИК УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ШЛЯХТИ ХVІІ СТ., ЯКИЙ БЕЗУСПІШНО ПРАГНУВ БУТИ ПОСЕРЕДНИКОМ У ПЕРЕГОВОРАХ МІЖ ХМЕЛЬНИЦЬКИМ ТА ПОЛЬСЬКИМ КОРОЛЕМ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

На початку наведемо таке коротке визначення (воно дещо спрощує перебіг подій, проте в цілому відповідає історичній дійсності): саме в цей час було започатковано процес (достатньо тривалий) перетворення нашого українського боярства (і еліти загалом) на литовську й польську шляхту (між тією та тією існували суттєві розбіжності, котрі з плином історії частково «стиралися»). Драматизм ситуації полягав у тому, що українські «кращі мужі», так само як і володарі-князі, не домінували всередині польської шляхти й зазнавали дедалі, хай і поступово, все більшого політичного, військового та конфесійного тиску в середовищі шляхти ВКЛ. Хоча на початку (за часів Гедиміна й Ольгерда) здавалося, що, по суті, жодних суттєвих змін у становищі нашої еліти не відбудеться: йшлося «лише» про те, що на підпорядкованих ВКЛ руських землях залишалися чинними руські закони та звичаї, закріплені відповідними договорами (рядами) великого князя з боярами — землевласниками та жителями міст. За боярами залишили їхні родові землі, але (звернімо увагу!) відтепер вони мали виконувати військові повинності на користь нового сюзерена у Вільні; городяни колишнього Королівства (а тепер Князівства) Руського продовжували користуватися давніми правами та привілеями («ми старовини не рухаємо і новини не вводимо» — писали давньолитовські посадовці). Удільні литовські князі з династії Гедиміна (Любарт та Любартовичі, Коріат та Коріатовичі, Кейстут, Вітовт та їхні нащадки), які замінили представників дому Рюрика — Володимира Хрестителя, впродовж ХІV — початку ХV століть приймали хрещення за православним обрядом, через одруження родичались із представниками місцевої знаті, переймали від них традиції, побутові звички і дуже часто не сприймалися на Русі-Україні як чужинці. Їхні сепаратистські настрої щодо ВКЛ знаходили відчутну підтримку з боку місцевої руської знаті.

Проте ця новопостала «руська шляхта» (неймовірно строката і за етнічними, і за соціальними, і за політичними критеріями) в міру того, як здійснювалася повільна, поступова, проте невблаганна інтеграція (фактично — поглинання) самого ВКЛ із Річчю Посполитою Польською, мусила розв’язувати дедалі складніші проблеми (при цьому реальний процес цієї інтеграції тривав від 1385 року — часу укладення «Кревської унії», згідно з якою Великий князь Литовський Ягайло зобов’язувався включити до складу об’єднаної (католицької) Польсько-Литовської держави всі землі колишнього Королівства Руського (легко сказати, проте геть непросто було це зробити!) — аж до 1569 року, коли була укладена Люблінська унія, яка, власне, й завершила остаточно цю справу). І головною з цих проблем було те, що шляхта ВКЛ, складовою і певною мірою органічною частиною якої була й руська (українська) шляхта, невблаганно полонізовувалася та покатоличувалася. Православна руська шляхта прагнула протидіяти цьому — згадаймо громадянську війну у ВКЛ (1430 — 1440 рр.), коли підтриманий нашою шляхтою Великий князь Руський Свидригайло (і певний час — Великий князь Литовський) за підтримки української шляхти кинув збройний виклик оцьому «дрейфу», втім, уже доволі помітному, проте зазнав поразки. Як наслідок — становище української шляхти (тих, хто свідомо ототожнював себе з нею) ще більше ускладнилося, а шляхта ВКЛ дедалі більше впивалась у потужну шляхту Речі Посполитої.

Треба бодай стисло розповісти про останню. Шляхта (польське Szlachta, від німецького Geschlecht — рід, порода) не лише в Литві, Польщі, Князівстві Руському, а, по суті, у всій феодальній Європі того часу була державотворчою верствою суспільства, аристократичним привілейованим класом, представники якого в обмін на військову службу державі й монархові отримували відчутні майнові преференції, передовсім земельні, а також підвладну робочу силу (працю залежних селян). Ця шляхта вважала себе носієм цивілізації й культури (якоюсь мірою, але далеко не завжди, це справді було так) та опорою держави. Необхідно враховувати, що шляхта — і на українських землях, і в Польщі, і в Литві — була вкрай неоднорідною. Вона була розділена і за етнічними критеріями (і ВКЛ, і Річ Посполита являли собою, безперечно, поліетнічні держави), і за конфесійною ознакою (католицька й православна шляхта), і за соціальним становищем, що теж дуже важливо.

Адже знаємо шляхту: 1) гербову («одвічну», вона ж «родова») — найбільш стародавню; 2) магнатську — найбільш заможні та впливові родини, латифундисти, відігравали ключову роль у державному управлінні, постійно були на засіданнях сеймів; 3) затінкову («околичну») — дрібнопомісну шляхту, що володіла присадибними господарствами, не мала селян, сама працювала на своїй землі; 4) заможну — володарів землі й селян, які, проте, поступалися у багатстві магнатській шляхті, але відігравали значну роль у соціально-політичному та господарському житті; 5) службову — служили у маєтностях магнатів, церковних ієрархів чи заможної шляхти як керівники або економи; 6) безземельну (тут без коментарів).

Чи могли люди з української шляхти увійти до найпрестижніших, найбагатших з-поміж перерахованих станів? Так, безперечно, могли, але: а) за умови абсолютної вірності Польській державі (передовсім саме їй, а не особисто королю); б) фактично — за умови переходу в католицизм. Ця вимога спочатку (ХV ст.) не озвучувалася і не висувалася аж так «грубо», проте з плином часу ставала дедалі категоричнішою й безальтернативною. Звернімо увагу на такі історичні події цієї доби. 1374 рік. Кошицький привілей короля Людовика Анжуйського, за яким польська шляхта звільнялася за військову службу від усіх повинностей, окрім сплати поземельного податку, їй надавався доступ до державних посад воєвод, суддів тощо. 1413 рік. ВКЛ. Привілей на гарантоване розпорядження своїми «отчинами», закріплений владою ВКЛ, поширювався лише на землевласників католицького віросповідання. 1433 рік. Краківський привілей гарантував шляхті (фактично — передовсім католицькій) особисту недоторканість. 1454 рік. Нешавським статутом за шляхтою закріплювалися законодавчі права, через шляхетські сейми вона брала участь в ухваленні законів, вирішувала питання війни і миру, звільнялася від королівського суду; було скасовано виключне право магнатів на вищі державні посади (тобто соціальні бар’єри пом’якшувалися, натомість конфесійні — навпаки...). 1496 рік. Пьотрковський статут узаконив права шляхти брати участь у виборах короля.

Як повелася наша руська шляхта в цих жорстких умовах, коли перехід у католицтво (фактично — злиття з польською шляхтою) з кожним десятиліттям дедалі більшою мірою ставав неодмінною умовою кар’єри, слави та безпеки? Тут не можливо «просто» відповісти: згадаймо, ще Ньютон 1667 року довів, що «простий» білий колір насправді є дуже складною сумою безлічі, сили-силенної інших кольорів й відтінків. Отож, одна частина нашої еліти в ситуації, коли місцеву шляхту юридично зрівняно у правах із польською (але за виконання певних конфесійних вимог, про які вже мовилося), вирішила за краще служити Короні Польській та Костьолу Польському. Полонізація української шляхти особливо активізувалася після Люблінської унії 1569 р. і набрала особливої сили за часів короля Яна Казимира, який 1649 р. заборонив не католикам доступ до сенату вже офіційно. Серед регіонів, де руська шляхта піддалася полонізації якнайменше, передусім слід назвати Волинь. До середини ХVІІ ст. більшість волинських магнатів були українцями. І, звичайно, слід згадати про українську православну шляхту; це був «мозок України» (Михайло Грушевський). Назвемо лише імена Петра Сагайдачного, Єлісея Плетенецького, Адама Киселя, Криштофа Косинського, зрештою, Михайла Хмельницького та його знаменитого сина Богдана-Зиновія.

***

Трагедією України було те, що наша еліта — шляхта (недарма слово «шляхетність» — того ж кореня!), упродовж багатьох століть, умовно кажучи, від 1340 по 1783 роки (коли Катерина ІІ, ввівши кріпацтво в Україні, водночас зрівняла у правах «малоросійське» та імперське дворянство), почасти зреклася сама себе, почасти була знищена, почасти збиралася на політичні манівці. Але надія була (з’явився Шевченко), є й буде. Цю надію, зокрема, дають геніальні вірші Ліни Василівни Костенко:

І я повстав.

Душа спитала — доки?!

Втопили край у підлості і злі.

І я сказав: чужинці, дайте спокій,

Не сійте зради на моїй землі.

Уже і так насіяно. Вродило.

Вже не бере ні плуг, ані коса.

А ми ще є. І то найбільше диво,

Що цей народ — іще раз воскреса!»

Теги:
2017-03-24 02:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар