«Божим велінням, Данило звів город, на ймення Холм» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Божим велінням, Данило звів город, на ймення Холм»

«Божим велінням, Данило звів город, на ймення Холм»

Володимир Ричка

Хоча ідея спадкоємства Галицькою Руссю традицій першої Київської держави в староруському письменстві не була висловлена прямо, вона покволом прокламувалася через низку ідеологічних новацій, покликаних вивищити статус Галицько-Волинського князівства в політичній структурі Русі. Це прослідковується, зокрема, у наділенні укладачами Галицько-Волинського літопису князя Данила Романовича рисами ідеального володаря, суверена усієї Русі з Києвом включно. Таким само виявом державно-політичних амбіцій та життєвої снаги Галицько-Волинського князівства була розпочата його зверхником у часі підупадання Києва грандіозна розбудова міста Холма. Данило прагнув зробити із нього не тільки і не стільки першорядну фортецю — головний замок для захисту Забужжя, а й перетворити його на царственну столицю Русі. Холмський проект Данила Галицького покликаний був, як уявляється, символічно засвідчити переміщення центру князівської влади на Русі й королівську гідність rex Russiae.

...Період територіальної роздробленості, який переживала Київська Русь впродовж ХІІ — першої третини ХІІІ ст., став визначальним рубежем у формуванні нової моделі політико-адміністративного устрою та соціокультурних відмінностей на сході Європи. Виникнення багатьох удільних князівств, розділених політичними та митними кордонами, послаблення ролі великого київського князя неминуче супроводжувалися ідеологічним обґрунтуванням переміщення центрів влади. Одним із них було Галицько-Волинське князівство доби Данила Галицького та його нащадків, знане у західноєвропейських джерелах як королівство Русі.

ТАК МОГЛА ВИГЛЯДАТИ ЗНАМЕНИТА КОРОНА КОРОЛЯ ДАНИЛА, НАВКОЛО ДОЛІ ЯКОЇ Й ДОСІ ІСНУЮТЬ РІЗНІ ГІПОТЕЗИ, ВЕРСІЇ... / ФОТО УКРІНФОРМ

Падіння ваги Києва в очах Галича й вивищення останнього у науковій літературі зазвичай пов’язують з успішною політикою князя Романа Мстиславича. Об’єднавши Галичину і Волинь в єдине могутнє державно-політичне утворення, Роман у 1202 р. увійшов у Київщину. Позбавивши Рюрика Ростиславича великокнязівського престолу, галицький володар, однак, у Києві не залишився, а посадовив у ньому свого двоюрідного брата Інгваря Ярославича. Але вже наступного року Рюрик за допомогою союзних йому чернігівських Ольговичів та «всієї Половецької землі» повертає собі місто. Половці без милосердя розграбували Київ і забрали в неволю чимало людей. Цей нечуваний погром, якого, за словами літописця, не знав Київ з часу хрещення Русі, завдав великої шкоди для досі непохитного авторитету стольного граду Русі. Похмуро-пророчий тон літописної оповіді про перипетії цієї боротьби не залишав сумнівів історикам минулого в тому, що велич і слава Києва залишилися в минулому. Наприклад, В.О.    Ключевський вважав, що розорення Києва спричинило «відлив» населення із Середнього Подніпров’я, який відбувався у двох протилежних напрямах — на північно-східні землі Русі та на захід — в область верхнього Дністра, Західного Бугу та верхів’я Вісли: «Следы отлива в эту сторону обнаруживаются в судьбе двух окрайных княжеств, Галицкого и Волынского. По положению своему в политической иерархии русских областей эти княжества принадлежали к числу младших. Галицкое княжество, одно из выделенных, сиротских по генеалогическому положению своих князей, принадлежавших к одной из младших линий Ярославого рода, уже во второй половине ХІІ в. делается одним из самых сильных и влиятельных на юго-западе: князь его отворяет ворота Киеву, как говорит Слово о полку Игореве про Ярослава Осмомысла. С конца ХІІ века, при князьях Романе Мстиславиче, присоединившем Галицию к своей Волыни, и его сыне Данииле, соединенное княжество заметно растет, густо заселяется, князья его быстро богатеют, несмотря на внутренние смуты, распоряжаются делами юго-западной Руси и самим Киевом».

М.М. Карамзін доводив, що Роман поступився князю Всеволоду честю розпоряджатися долею Києва, і той посадовив у ньому свого зятя Ростислава . У полеміку з цією схемою першим, здається, вступив історик-галичанин Денис Зубрицький (1777          — 1862). Він, зокрема, стверджував, що російський історик, «споткнулся на словах летописи «и бысть князь Киевский», применив их к лицу Ростислава тогда, когда те слова относятся не к Ростиславу, но к Роману, который сам сел на Киевский стол, или паче присоединил Киев к своей державе... не подлежит сомнению, что Киев был тогда присоединен к Галичско-Владимирской державе».

Більш обережною була позиція Михайла  Грушевського. Віддаючи належне здібностям і енергії Романа, він, проте, стверджував: «Подібно як ростово-суздальські князі, він при тім теж не ласиться на Київ, і на крайнім заході українських земель з’являється таким чином новий політичний центр, значніший від Києва, що й дає надалі тон українській політиці. Правда, скора смерть Романа робить перерву, і нове значіннє галицько-волинського стола відновляється вповні тільки тридцять літ пізніше. Але галицькі події вже від кінця ХІІ ст. стають центром української політики, більше від київських. Київ, переставши бути політичним центром для всеї системи земель Руської держави, і зійшовши на друге місце поруч суздальського Володимира, відтепер перестав поволі бути центром і українських земель та сходить на другий план поруч Волині-Галичини».

У модерній літературі ідея спадкоємства Галичем традицій першої Київської держави знайшла своє граничне втілення у спопуляризованій львівським вченим-філологом Антоном Генсьорским тезі: «Перший Київ занепав, на його місці з’явився «другий Київ» — Галич». Винайдення цієї формули він приписував Роману Мстиславичу: «Такий погляд виник у Романа і галичан уже тоді, коли Роман у 1201 р. приєднав на деякий час Київ до Галицько-Володимирського князівства і посадовив у ньому свого намісника князя Інгвара Ярославича. Цей погляд зміцнився ще більше за часів Данила перед приходом Батия, коли самі київські князі стали нехтувати своїм уділом і намагалися «перескочити» на галицький престол». Остаточно цей погляд сформувався після розгрому Києва Батиєм. Галич (а потім і Холм) стали вважати єдиним, стверджує автор, спадкоємцем Києва, інакше кажучи, другим Києвом. Було це, на його думку, щось подібне до  теорії Третього Риму», яка виникла в ХVІ ст. у Москві після занепаду Візантії.  

Між тим, на відміну від московських книжників-історіографів ХVІ ст., які крім хрестоматійної Філофеєвої формули «Москва — Третій Рим» сподобилися витворити ще й такі, як «Москва — Новий Єрусалим», «Москва — Новий Царгород» чи «Новий Київ» і т.п., мова символів, на якій говорить галицько-волинське літописання, скромніша. Укладачі Галицько-Волинського літопису, згадуючи стольне місто свого князівства, не надихалися ідеями та символами його царственності. На відміну, наприклад, від Києва чи Новгорода, Галич у староруському літописанні не сподобився титулу богоспасаємого або богохранимого града, що є індикатором сакрального статусу міста. Не помітно інтересу галицьких книжників і щодо «примірювання» до Галича таких історичних формул, як «Новий Царгород» чи «Новий Єрусалим», які є надзвичайно важливими для характеристики середньовічної самосвідомості. Слабкий рівень символічного наповнення у староруському літописанні образу Галича як стольного і царственного граду Південно-Західної Русі було взаємопов’язано зі ступенем його претензій на спадкоємність по відношенню до Києва, який у давньоруській книжності послідовно і наполегливо позиціонується як «Другий Єрусалим».

Уявлення про переміщення столиці Русі з Києва до Галича грунтуються не стільки на автентичних літописних джерелах, скільки на повідомленнях пізнішої польської історіографії та залежної від неї української історичної літератури другої половини ХVII ст. Польський хроніст ХVІ ст. Мацей Стрийковський у своїй «Хроніці польській, литовській, жмудській і всієї Русі» зокрема стверджує, що Роман, do Galicya pryeniosl stolec monarc?iej Ruskiej z Kijowa  (до Галича переніс руську монаршу столицю з Києва).  

Хоча ідея спадкоємства Галицькою Руссю традицій першої Київської держави в староруському письменстві не була висловлена явно, її покволом прокламували через низку ідеологічних новацій, покликаних вивищити статус Галицько-Волинського князівства в політичній структурі конгломерату руських земель. Літописець Данила Галицького, утверджуючи ідею верховної влади галицько-волинських князів над Руссю, називає Данилового батька — князя Романа Мстиславича — «самодержцем» всея Руси. До цього галицько-волинський книжник додає, що той «бо цесарь в Рускои земли», а його син Данило володів «усією Руською землею, Києвом і Володимиром і Галичем» , дарма, що Данило, як і його батько, ніколи не князював у Києві. Від 1253 р. він коронується як rex Russiae (світлійшим королем Русі титулував Данила Романовича папа Інокентій IV). Прикметно, що і Мацей Стрийковський називає Галицько-Волинську Русь Руським царством. 

Таким само виявом життєвої снаги цього державно-політичного утворення був грандіозний градобудівничий проект Данила Галицького — розбудова міста Холма, якому судилося стати стольним градом королівства Русь. Втілений стараннями Данила у життя, цей  амбітний задум мав далекосяжні наслідки.

Початок. Продовження

Теги:
2017-05-12 01:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар