«Аристократія шаблі» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «Аристократія шаблі»

«Аристократія шаблі»

Сергій Грабовський

Попередником і своєрідним взірцем при формуванні сучасної української нації (тобто нації, що склалася на основі певного етнічного ядра і включає всю громадянську спільноту, яка або усвідомлено виборює самостійність своєї країни, або вже її виборола і будує державу в незалежній чи реально автономній формі, як це траплялося у минулому) була так звана козацька нація XVII — XVIII століть. Ця нація не включала всю сукупність населення українських земель; ішлося тільки про козаків (як реєстрових, так і січових, низових та інших), покозачену шляхту, духовенство та певну частину городян (передусім із тих міст, що традиційно мали Магдебурзьке право). Головним осердям еліти козацької нації виступала старшина — різна за соціальними коренями, проте об’єднана способом життя, суспільними функціями та загальнокультурними настановами (скажімо, було заведено відправляти старшинських синів на навчання до Київської братської школи, яка пізніше перетворилася на Києво-Могилянську академію, та інших навчальних закладів, а часом і до Західної Європи; дівчат теж учили читати та писати). Козацька старшина була в Україні «аристократією шаблі», а рядове козацтво — «лицарством», особисто вільними воїнами «лицарського ордену».

Про питому європейськість козацької старшини написано чимало; йдеться не лише про освіту (хоча вже вона радикально відрізняла еліту козацької нації від московського боярства та дворянства), а й про цілий комплекс чинників — від соціокультурних (так, академік Сергій Аверинцев зазначав, що різдвяна обрядовість спільна у Європі — від Бордо до Конотопа) до торговельних (з Гетьманщини збіжжя вивозили до Гданська, а через нього — далі на захід). У цій статті я хочу звернути увагу на ще один важливий момент, що зумовлював європейські настанови козацької старшини.

ГЕТЬМАН БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ (НА ПОРТРЕТІ) ЗАВЖДИ НАСЛІДУВАВ СЛАВЕТНУ ІСТОРИЧНУ ТРАДИЦІЮ: «КОЗАЦЬКА НАЦІЯ» СКЛАДАЛАСЯ З ПРЕДСТАВНИКІВ ДАЛЕКО НЕ ЛИШЕ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ / ФОТО З САЙТА LIKBEZ.ORG.UA 

Відомо, що будь-яка нація за своїм єством істотно відрізняється від етносу, зокрема тим, що в неї органічно входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. При цьому йдеться як про представників еліти, так і про «простолюд», «посполитих». Входження за типом асиміляції можливе, хоча й не завжди, і на етнічному рівні, тільки тоді йдеться про відмову від вроджених звичаїв, мови, релігії на користь іноетнічних; коли ж ідеться про національну спільноту, то така відмова не обов’язкова, можливе неповне набуття нових соціокультурних рис при повній політичній лояльності. Ба більше, представники тюркських та балканських народів, які вливалися у козацьку націю, збагатили українців цілою низкою новацій — від стилю побуту і лексичного складу мови, від мелосу й одягу  — аж до озброєння та військової тактики.

То хто вони були, інтегровані до козацької нації іноземці? Хто такі були знакові особистості того часу з «недостатньою», або й зовсім «відсутньою», якщо вжити термінологію деяких суперпатріотів, українською кров’ю, які зіграли визначну роль у становленні козацької нації та Patria Cosacorum, саме так позначеної на тодішніх європейських мапах; беру тільки найбільш знаних, як-от Петро Могила і Пилип Орлик, Станіслав Мрозовицький (Морозенко) і Марко Маркович (Аврамович), Оліфер Голуб (Оліварій Марконес) і Яким Драгоманов. Чи йдеться про нечисленні винятки, які тільки підтверджують правило? Чи йдеться про щось інше, більш важливе?

Три роки тому у статті «Хто є справжнім українцем. Чи справді модерна українська нація народилася лише на Євромайдані?» («День», №102, 2014) я детально — на основі зведених списків козацької старшини — відстежив вагу іноетнічного елементу в формуванні українства. Нагадаю, що складений за абеткою, цей список відкривається чотирма Абрамовичами (присутніх у ньому численних Авраменків, Аврамців, Аврамовичів, Оврамовичів й Овраменків не рахуємо, бо то йдеться про популярні в той час українські імена). А оскільки козацькі прізвища зазвичай фіксували чи то «цивільний фах», чи то характер, чи то походження їхніх носіїв, висновок напрошується сам... Ну, а далі маємо те саме. Албанез Іван, Гадяцький полковий обозний. Кохановський Станіслав     — шляхтич, наказний полковник чернігівський під час Хмельниччини. Барановський Яків-Михайло Станіславович — шляхтич гербу «Равич» Краківського воєводства. За часів Мазепи був отаманом городовим козелецьким. У списку старшини бачимо і його дітей та онуків. А ось інший Барановський — Пантелеймон — покозачений шляхтич герба «Остоя». Скаржинський Олександр-Михайло Казимирович — литовський шляхтич, закінчив Оршанську академію, сотник полковий лубенський. Родіон Думитрашко-Райча, у 1665 році вийшов із Валахії на Брацлавщину із загоном у півтисячі шабель, якийсь час був наказним гетьманом. У списку ще 16 козацьких старшин різного рівня, які були нащадками (дітьми, онуками і правнуками) цього полковника. Гуринович Габріель (важко встановити, звідки родом)— сотник менський Чернігівського полку. Шангирей Іван — полковник корсунський. Список можна продовжувати й продовжувати. Є у ньому аж троє сотників Урсулів, значковий товариш Ніжинського полку Усевич-Косюн Костянтин Янович, значний військовий товариш Григорій Ференсбах, семеро Циганків, Циганенків і Циганчуків — і так далі. Інакше кажучи, ніякої «чистоти крові» у часи козацької нації від її членів не вимагали; якщо і йшлося про кров, то тільки про ту, яку готові були пролити козаки за свою країну і за православну віру.

Повторю ще раз: будь-яка нація відрізняється від етносу зокрема тим, що в неї входять вихідці з іноетнічних спільнот, які роблять свідомий вибір на користь приналежності до цієї нації. Це стосується і «посполитих», і «шляхетства» (за значної умовності цих понять за часів Patria Cosacorum, де діяли «соціальні ліфти», які виносили нагору найдостойніших представників козацьких низів). Звичайно, вибір на користь козакування був тоді вибором політичним (а ще й релігійно-світоглядним, оскільки вимагав переходу в православ’я тих, хто не був охрещений при народженні як православний християнин). А водночас йшлося про швидке (здебільшого вже у першому поколінні) перейняття українських звичаїв та мови у хатньому побуті, про родичання зі «старою» козацькою старшиною тощо. В підсумку, як зазначає Оксана Забужко, відбулися надзвичайно цікаві та резонансні в історичному плані речі: «Леся Українка — Лариса Петрівна Косач — аристократка, дочка дійсного статського радника, нащадок старовинного шляхетського роду і козацької гетьманської старшини. Її предок по батьківській лінії ще в XIV    ст. одержав герцогський титул від імператора Фрідріха. Предки по материній лінії, Косачі, були правителями Герцеговини. Її предок із роду Драгоманових був перекладачем при уряді Хмельницького. Леся Українка      — остання представниця кількох століть української європейської лицарської культури...».

У другій половині XVIII століття, за правління Петра ІІІ та Катерини ІІ, почалися процеси перетворення козацької старшини Гетьманщини і Слобожанщини на малоросійське дворянство. Разом із тим вихідці з цієї старшини зазвичай себе не називали російським дворянством, підкреслено звучи себе дворянством малоросійським. У середовищі цього дворянства, яке, на відміну від сформованого у тому ж XVIII столітті російського дворянства, ніколи не відчувало себе «бастардами Європи» (Чаадаєв), відбувалися ті культурницькі й політичні процеси, які ознаменували себе дослідженням народної культури та її модернізацією, творенням новітньої української мови та започаткуванням новітніх університетів, ліцеїв і колегіумів. Нарешті, у другій половині ХІХ століття вихідці з числа малоросійського дворянства об’єднуються з різночинцями, створюючи «Громади», недільні школи для «простолюду», українську кооперацію та політичні партії, одна з яких — «Народна воля» — поставила за мету знищення Російської імперії та постання на її місці федеративно-конфедеративного Загальноруського союзу, в який мало би входити сім чи більше автономних держав. Ці практичні орієнтації й ідеологічні настанови були невипадковими в силу не лише тих загальнокультурних чинників, які істотно відрізняли український етнос від великоросів, а й через особисті традиції нащадків «аристократії шаблі»: якщо до Москви й Санкт-Петербурга іноземці, які ставали російськими дворянами, приїздили служити самодержцям, то до Patria Cosacorum вони потрапляли в пошуках прав і вольностей. Невипадково ж Іван Мазепа писав:

А за волю, хоч умріте,

І вольності бороніте.

Нехай вічна буде слава —

Же през шаблю маєм права!

Сталося так, що нащадки української шляхти й особисто вільних українських козаків XVIII — ХІХ століть у лихоліттях двох світових воєн, революцій і повстань, антиколоніальних визвольних змагань, Голодомору та Великого терору в абсолютній більшості були знищені чи загинули у боях. Це мало серйозні наслідки для нинішньої України, де традиції «аристократії шаблі» й «аристократії духу» органічно, в тому числі й через родоводи, пов’язані з європейським світом (Кримськотатарське ханство також було частиною цього світу; сучасний французький мислитель Ален Безансон пише, що «у той час, як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, у Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра»), були заміщені традиціями компартійної номенклатури та напівкримінальних і відверто кримінальних цеховиків, валютників і бариг радянського часу, які стали «великими бізнесменами» і «визначними політиками». Залишається сподіватися, що Євромайдан і Революція Гідності, протистояння російській агресії і практика реформ урешті-решт відтворять етику й етос справжньої національної еліти. Тієї еліти, що визначається не «чистотою крові», а, як і в часи козацької нації, тією кров’ю, яку ця еліта готова була пролити за Україну і за її права та вольності.

Теги:
2017-06-16 01:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар