«...Здобудеш людських прав» - Україна Incognita
Україна Incognita » Історія і "Я" » «...Здобудеш людських прав»

«...Здобудеш людських прав»

Сергій Грабовський

Українські ліві. Соціал-демократи та соціалісти. Як організована політична сила вони з’явилися в останній чверті ХІХ століття. Без них неможливо уявити найвищі злети визвольної боротьби в Україні у перші десятиліття ХХ століття, українську культуру, освіту, науку, громадське життя. І в наступні роки українські ліві — помітна сила. Але з ними відбуваються якісь дивовижні трансформації.

Одна частина цих лівих від самого початку ХХ століття все більше й більше звертала у бік Москви, врешті-решт повністю орієнтуючись на неї, а не на європейські ліві ідеї, інші безкомпромісно залишалися на українських і справді лівих позиціях. Але цих других ставало все менше — при тому, що вони дотримувалися бездоганно європейського курсу, будуючи свою ідеологію на засадах не так марксизму, як етичного й демократичного соціалізму. Зрештою, справді українські ліві, за винятком кількох інтелігентських гуртків, просто зникли. Ким же є сьогодні ті, для яких їхня позірна лівизна — лише засіб впливу на електорат, і якими мають бути за своєю суспільною роллю справді українські ліві?

 ПРОФЕСОРИ-ЗАСНОВНИКИ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОЇ АКАДЕМІЇ МИСТЕЦТВ У ДЕНЬ ЇЇ ВІДКРИТТЯ, 5 ГРУДНЯ 1917 РОКУ. ЗОКРЕМА, О. МУРАШКО (СИДИТЬ ДРУГИЙ ЛІВОРУЧ), Ф. КРИЧЕВСЬКИЙ (ТРЕТІЙ ЛІВОРУЧ), ЗА НИМИ СИДЯТЬ М. ГРУШЕВСЬКИЙ ТА І. СТЕШЕНКО (СЕКРЕТАР ОСВІТИ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ) / ФОТО З САЙТА MIK-KIEV.LIVEJOURNAL.COM

Головною ознакою лівих є реальний захист інтересів найманих працівників у їхніх відносинах із працедавцями. Ті ж, хто в Україні називає себе лівими, до цієї справді засадничої проблеми ставляться байдуже, обмежуючись гучними словами. Вони жодного разу не захистили трудящих від наступу на їхні права. Вони не сприяли і не сприяють розвитку незалежного профспілкового руху. Між тим Україна потребує потужного українського і водночас класичного європейського за соціально-політичними орієнтирами лівого руху, здатного захистити трудящих і, головне, ефективно організувати їх для самозахисту власних інтересів. Причому цей захист повинен стосуватися багатьох питань: надуживань як українських, так і міжнародних корпорацій, збалансування відносин найманих працівників і працедавців (зокрема й держави), боротьби з тотальною корупцією тощо. Проте поняття «лівий» в Україні — це фактично синонім прокремлівського діяча, який заледве змирився з незалежністю своєї країни та крахом тоталітарного режиму.

Тим часом класична європейська лівиця (не скажені ліворадикали та не ідеологи «халяви» для свого електорату) нічого спільного з цим не має. Вона, переконавшись в утопічності та небезпечності ідей «диктатури пролетаріату» й «соціалістичної революції», взяла курс на глибинні соціально-економічні та політичні реформи в інтересах усіх трудящих верств, на досягнення якомога більшої соціальної справедливості, на етичне, а не марксистське розуміння соціалізму.

Водночас упадає в очі, що власне український лівий рух починався як рух європейський. Скажімо, Сергій Подолинський у середині 1870-х років задекларував створення Української соціально-демократичної партії. Як реальна організація ця партія так і не постала, залишившись на рівні підпільних гуртків однодумців, які працювали у межах революційного крила народницького руху, але емблематичним тут є саме намагання виокремлення української соціал-демократії зі всеросійського політичного руху як сили, котра стоїть на європейських засадах. Аналізуючи постання української соціал-демократії, Подолинський писав: «Якщо відносини між українофілами і радикалами-великорусами (під російськими радикалами тут маються на увазі революціонери-соціалісти. — С.Г.) бувають чи краще сказати бували дуже натягнутими, то майже єдина причина була — невизнання з боку великорусів українського народу за особливий народ, невизнання, що інколи знаходило свій прямий вираз, інколи ж опосередкований, напр., ходіння в малоруський народ без знання його мови...» І далі: «Відношення у(країнських) соціалістів до західноєвропейських, оскільки вони існують, те саме, що і радикалів... Питання про національності українофілами розв’язується так само, як і західними соціалістами, тобто що національність являє собою дуже зручне групування для економічного самоуправління тепер, і, ймовірно, буде являти доти, доки будуть відмінності у мові та інші національні особливості... Цим, звичайно, ніяк не применшується значення всесвітньої федерації у всіх тих сторонах суспільного життя, які охоплюють вселюдські інтереси».

У ті ж часи розпочинається розвиток соціалістичного руху і в українському середовищі Галичини. Молоді соціалісти Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький та інші — вони звали себе радикалами — попри свою малу кількість, зіграли велику роль у зміні ідеологічних основ та організаційних форм національного руху, у його модернізації та переведенні на новітні «європейські рейки», виступаючи збурювачами спокою у консервативно-традиційному галицькому суспільстві та змушуючи визначатися та діяти по-новому представників інших ідеологічних течій. А підготовлена за участі молодого Івана Франка «Програма галицьких соціалістів» (1881 рік) низкою тез нагадувала значно пізнішу Брюнську (1898 рік) програму австрійської соціал-демократії, отже, ідейно випередила її.

Загалом же українська політична думка почала перегляд радикальних концепцій Маркса одночасно із всеєвропейською і в її ж контексті, виводячи необхідність створення справедливого суспільства не лише з об’єктивного, від волі індивідів не залежного плину речей, а і з моральних імперативів людського буття, з потреб національного розвитку у всій його розмаїтості.

Ця настанова увійшла навіть в український переклад тексту «Інтернаціоналу», створений Миколою Вороним: «В Інтернаціоналі здобудеш людських прав». У Галичині такий поворот лівої політики до людини і до моралі, як уже було сказано, робили Іван Франко та Михайло Павлик. На Наддніпрянщині ця заслуга, серед інших, належить Іванові Стешенку.

Сьогодні мало кому відоме ім’я цього політика, літератора, науковця і громадського діяча. А тим часом Стешенко був одним із найбільш знакових політичних достойників лівого руху, які органічно суміщали у своїй діяльності принципи українськості, соціальної справедливості та моральності.

Іван Стешенко народився 24 червня 1873 року у Полтаві. Він навчався у Полтавській гімназії та на історико-філологічному факультеті Київського університету, згодом викладав у Фундуклеївській гімназії, Фребелівському інституті, Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та на Вищих жіночих курсах.

Гімназистом Стешенко почав писати вірші — спочатку російською, а потім українською мовами, пізніше написав поему «Мазепа» і видав збірки поезій «Хуторні сонети» та «Степові мотиви». Він вільно володів іспанською, французькою, німецькою, італійською та кількома слов’янськими мовами і перекладав Овідія, Байрона, Беранже, Шиллера, Пушкіна. Стешенко також досліджував творчість Котляревського, Коцюбинського, Старицького, Мирного, Стефаника і Шевченка, редагував часопис «Шершень» та журнали «Ґедзь» і «Сяйво», разом із дружиною Оксаною уклав і видав українсько-російський словник. Його літературні псевдоніми — Іван Сердешний, Ів. Січовик, Світленко. Він входив до гуртка «Плеяда» і Літературно-артистичного товариства, був секретарем і заступником голови Українського наукового товариства, обраний дійсним членом НТШ — прообразу української академії наук — з 1917 року.

Студентом Стешенко захопився ідеями Маркса та Драгоманова і став співзасновником групи «Українська соціал-демократія», до якої входили, зокрема, Михайло Коцюбинський та Леся Українка. Він послідовно належав також до Київської старої громади, Революційної української партії, Української демократичної партії та Української соціал-демократичної робітничої партії. 1897 року Стешенка було заарештовано за політичну діяльність і, після п’яти місяців ув’язнення, вислано з Києва.

У березні 1917 року Стешенко став співзасновником Центральної Ради, керівником шкільної і редакційної комісій Ради та членом її президії, а у червні його призначено генеральним секретарем (себто, міністром) освіти і на цій посаді вінпроводив українізацію школи. Після відставки кабінету Володимира Винниченка працював головним інструктором Міністерства освіти. Водночас упродовж 1917—1918 років Стешенко був співредактором «Робочої Газети». 29 серпня 1918 року Івана Стешенка у Полтаві важко поранено терористами-більшовиками і наступного дня він помер.

Ось такий життєвий шлях пройшов політик, літератор, науковець і громадський діяч Іван Стешенко. Ще раз повторю, що настановами його самого і таких, як він, — на відміну від значного числа тодішніх і переважної кількості прийдешніх лівих політиків, — було органічне поєднання принципів українськості, соціальної справедливості й моральності в політиці.

Утім, виглядає на те, що сьогодні в Україні практично немає справді лівих політиків, і це залежить далеко не тільки від чеснот цих діячів. Йдеться і про загальносуспільні настанови, в яких соціальне та національне виявилися розірваними, а «політичний клас» — глибинно деукраїнізованим (хоч може спілкуватися й українською мовою). Це — прямий наслідок як століть колоніального статусу України в Російській/Радянській імперії, так і постколоніального розвитку юридично вже незалежної Української держави за умов інформаційно-культурного домінування у ній колишньої метрополії.

Іншими словами, справа не лише в політикумі, а й у всьому суспільстві, у якому за радянських часів укорінилася своєрідна «соціальна шизофренія», за якої соціальні питання виявляються не пов’язаними з національними, яким вони нерідко прямо протистоять. А тим часом і нація не може бути згуртована за умов наявності всередині у ній класових антагонізмів, і соціальні питання не можуть розв’язуватися у якомусь безнаціональному космосі, хоча б тому, що розв’язуються вони передусім на рівні національних держав.

Теги:
2017-04-28 01:00:00
   

  • Інтелектуальна карта України|Історія і "Я"|Маршрут №1|Сімейний альбом України|Музеї онлайн|Інфографіка|NB!|TOP-книг|Інтелектуальний календар