Із московських заслань Катерина Мандрик-Куйбіда повернулася в Україну в час приморозків після Хрущовської «відлиги». Тоді упівські пісні, як і все те, що звалось українським чи пак – націоналістичним, ще були ув’язнені і їх випускати на волю не прийшла пора. Не пора було оприлюднювати у друкованому вигляді і власних поетичних творів, які вона писала у тюрмах та після сибірського заслання, сказати б, на умовній волі. То вона й далі гріла їх під серцем, а вони гріли серце її і так жили вдвох – вона й пісні у її записах, пісні і вона. Правда, пісні просилися й в інші серця, в народ, в маси, а вона леліяла їх у своїй душі, хіба десь у самоті наспівувала, боячись, щоб хто чужий не почув і знову їх двох не відправив на каторгу в Інту. Тільки з відродженням української незалежної державності Катерина Мандрик-Куйбіда відкрилась як поетка та фольклористка. Збірки її творів почали з’являтись у світ, на жаль, після смерті автора. «Я дуже хочу, – читаємо в короткому супроводі до її тюремних зошитів, – щоб знали мої внуки, а також десяте покоління, як ми боролися за нашу славну родючу, квітучу самостійну Україну.