
Із московських заслань Катерина Мандрик-Куйбіда повернулася в Україну в час приморозків після Хрущовської «відлиги». Тоді упівські пісні, як і все те, що звалось українським чи пак – націоналістичним, ще були ув’язнені і їх випускати на волю не прийшла пора. Не пора було оприлюднювати у друкованому вигляді і власних поетичних творів, які вона писала у тюрмах та після сибірського заслання, сказати б, на умовній волі. То вона й далі гріла їх під серцем, а вони гріли серце її і так жили вдвох – вона й пісні у її записах, пісні і вона. Правда, пісні просилися й в інші серця, в народ, в маси, а вона леліяла їх у своїй душі, хіба десь у самоті наспівувала, боячись, щоб хто чужий не почув і знову їх двох не відправив на каторгу в Інту. Тільки з відродженням української незалежної державності Катерина Мандрик-Куйбіда відкрилась як поетка та фольклористка. Збірки її творів почали з’являтись у світ, на жаль, після смерті автора. «Я дуже хочу, – читаємо в короткому супроводі до її тюремних зошитів, – щоб знали мої внуки, а також десяте покоління, як ми боролися за нашу славну родючу, квітучу самостійну Україну.
Останні статті розділу
Історія життя Миколи Хвильового, письменника, який був постаттю номер один в українській літературі доби Розстріляного відродження, й досі сповнена таємниць. Особливо багата на них рання біографія письменника (1893—1921 рр.). Якби не автобіографія Хвильового, написана ним 1924-го для «тройки по чистке партии», якби не зусилля професора Григорія Костюка зі США, який, готуючи до видання п’ятитомник Хвильового, зібрав спогади тих, хто пам’ятав Миколу Фітільова (таким було справжнє ім’я письменника) в часи його юності, знали б ми про дитинство, юність і молодість класика зовсім мало
Останні статті розділу
Тоді - в травні 1945 року - автор цих рядків ще перебував у київському дитячому будинку, що був розташований на вулиці Керосинній, 4 (тепер - вулиця Шолуденка). Старший брат, 17-річний Георгій, навчався в Київській художній середній школі ім. Т. Г. Шевченка, мати, Євгенія Костянтинівна, працювала (після дитячого будинку) в Комітеті у справах мистецтв, а батько, Василь Федорович, старший лейтенант, щойно повернувся з війни додому, але ще служив у штабі Київського військового округу. Жили ми на вулиці Гоголівській, 34-а - у так званих «корпусах», побудованих 1932 року, які й досі стоять навпроти Павловського садочка. Наш корпус був другим, квартира № 63. Війна ось-ось мала завершитися, кияни не вимикали «радіоточок» (єдиного тоді дротового радіомовлення), аби не пропустити жаданої новини. Отак у ніч на 9 травня й почули повідомлення про підписання акту капітуляції нацистської Німеччини.
Останні статті розділу